Біль від непоправної врати…подружжя змогло вгамувати лише тоді, коли всиновило трьох хворих дітей

За півтора десятка років роботи в службі у справах дітей я стикалася з різними ситуаціями і, щоб допомогти тим, хто опинився у складних життєвих обставинах, завжди докладно цікавилася долею своїх співрозмовників – і дітей, і їхніх батьків.

Особливо важко було працювати з неблагополучиями родинами, тими, де дорослі п’ють чи вживають наркотики. Якось під час візиту до однієї з таких родин, де було трійко малят, мені та співробітниці довелося рятувати з петлі матусю. Та, забувши про голодних і недоглянутих малих, добряче хильнула, як потім пояснювала, “з горя”, бо її покинув новий товариш по пляшці, — і просто в дітей на очах вирішила піти з життя.

Але сьогодні я хочу розповісти не про те. Серед багатьох життєвих історій найчастіше я згадую одну, що почалася з неймовірної трагедії, а закінчилася (мабуть, я неправильно висловилася, бо вона триває й досі) світлим вчинком, який подарував радість усім у новій родині. Мова про подружжя, чиє сімейне життя розпочалося, як і в багатьох пар, зі щирого кохання, народження діток, появи на світ яких чекали не лише люблячі батьки, а й уся родина — бабусі та дідусі. Звісно, на той момент не було ніяких причин для нагляду за цією родиною соціальних служб, тожпро все, що сталося далі, знаю від батьків.

Первісток — дівчинка — була старша від братика на півтора року. Обоє — із синіми очима, біляві, схожі на матір. Вона й виховувала малят, а коли старшій виповнилося шість, як і чоловік, пішла на роботу. За дітьми по черзі наглядали обидві бабусі. Того травневого дня малі, як завжди, бавилися на подвір’ї, тож бабця взяла сапку й заходилася поратися на грядках. Стара відійшла ненадовго, та коли зазирнула на подвір’я, дітей не побачила. Серце відразу стиснулося від недоброго передчуття: куди вони подалися, не спитавши? Вибігла на вулицю — нема, до сусідів — не бачили. Минуло півгодини, година — діти не повертаються… Взялася дзвонити до сина і невістки, покликала сваху. Ті примчали, гукнули на поміч сусідів — взялися шукати. Батько з кількома чоловіками пішов у гайок неподалік села. Гукали, кликали — тиша. Надвечір викликали міліцію та рятувальників. Цілу ніч шукали, але марно.

Аж раптом зранку прибігає сусідський хлопчина з плюшевим ведмеди-ком у руках. “То, здається, іграшка ваших малих. Я зранку вигнав корову на пасовище і знайшов ведмедика біля ставу…” Там їх і знайшли — у мутних водах ставка, глибина якого ледь сягала півтора метра. Та для шестирічної дівчинки і на півтора року молодшого братика сільська калабаня стала сме ртельною пасткою. Згодом рятувальники припустили, що малий впав у воду, а сестра — за ним, рятувати. Коли їх знайшли, то діти міцно трималися за руки — навіть смерть не змогла їх розлучити. Ховали малят в одній труні —- світле волосся ангелят куйовдив весняний вітер, ось лише сині очі закрилися навіки…

Кажуть, біда не приходить сама. Бабуся, яка недогледіла дітей, не витримала горя. Перший інсульт у неї стався під час похорону, другий за тиждень — і її не стало. На батьків малих несила було дивитися. За кілька днів молода й гарна пара по-старіла на десяток років. Як згодом розповіло подружжя, кожного дня вони бігли на роботу, щоб у щоденному клопоті бодай на мить забути про свій біль, а ось вечори були нестерпні. Куди не глянеш, вихор спогадів повертає у щасливе минуле, змушує серце стискатися і кричати від розпуки. Ось величезні ящики з іграшками, ось шафа з дитячим одягом, а ось яскравий наплічник із зображенням улюбленого героя з мультика, придбаний заздалегідь, бо восени донечка мала стати першокласницею. Тане судилося…

Минув рік, два, а біль від непоправної втрати не вщухав. Спроби втамувати його були безуспішні. Допомога прийшла несподівано: якось подружжя подалося до родичів у сусіднє село. Посеред поля машина зламалася — і ні назад, ні вперед. Та найгірше, що машини в тій місцевості проїжджають вряди-годи, тож сподіватися на допомогу марно. Та того дня подорожнім пощастило — до села, куди вони прямували, на реко-л екції їхав священик з райцентру. Він допоміг відбуксирувати зламане авто і запросив подружжя до місцевого храму. Після ре-колекцій отець вирішив ближче познайомитися з врятованими й тоді дізнався про їхню жит-тєвутрагедію. Священикуваж-но вислухав згорьованих батьків і порадив їм не плекати свого горя, а відпустити біль. “А зробити це вам вдасться тоді, коли ви віддасте свої серця знедоленим. Скільки є діток з особливими потребами, які прагнуть опіки! Станьте для них татом і мамою, вчителями і захисниками, і Бог вам допоможе”.

Подружжя дослухалося і всиновило трьох неповносправних дітей. Я допомагала їм у цьому, відповідно до своїх службових обов’язків, а потім приїжджала з перевіркою, як того вимагає законодавство. Ми здружилися з батьками, і я не приховую свого захоплення силою їхніх люблячих сердець. Відчувають це і діти, які стали для них рідними. А нещодавно жінка зізналася, що вони з чоловіком чекають народження ще однієї дитини, і додала зі сміхом: “Ми вже повідомили цю радісну звістку старшим братам і сестрі — вони ледь не пересварилися, сперечаючись, хто буде бавити немовля!”

Тетяна