Пpoдалась за 33 срібняки: я уклала тимчасовий договір, бажаючи добре заробити

Дарина, 30 років. lives. П’ять років тому я починала незнане мені життя за кордоном. Подруга, яка одружена з португальцем, допомогла влаштуватися офіціанткою в кафе у Порту. Я — професіональний кондитер, тож мала надію, що з часом знайду собі більш кваліфіковану роботу. Та й зароблятиму більше, ніж в Україні, зможу назбирати гроші якщо не на нову квартиру, то принаимнша ремонт у старому помешканні своїх батьків.

Згущівка? А що це? Одного разу до кафе, де я працювала, під’їхали двоє чорнявих молодих чоловіків і хлопчик років п’яти. Малюк тримав в руках м’яку іграшку мабуть, виграв її в луна-парку (він тут поряд). Замовили чай і десерти. Дали щедрі чайові, і, коли я подякувала, молодший на вигляд чоловік (він погано говорив португальською і поставив запитання англійською) поцікавився, що входить до складу тістечка, яке він їв. Це була українська “картопелька”. Та сама, із шоколадного бісквіта зі згущеним молоком, рецептом якої я поділилася з нашим кухарем і яка швидко стала справжнім хітом у кафе.

Всі із задоволенням її їли — особливо маленькі відвідувачі сусіднього луна-парку, але вперше клієнт поцікавився складом. Я перерахувала інгредієнти і запросила відвідати наше кафе знову. Чоловік здивовано уточнив, що таке згущонка (він і не знав, що такий продукт існує, що й не дивно, тут його не продають, а ми готували в мультиварці). А потім спитав, як мене звати, і простягнув свою візитку. Додав: “Якщо шукатимеш роботу, дзвони”. Так ми познайомилися з Фуадом.

Разом із батьком він мав закусочну на іншому кінці міста. Це було арабське кафе, яке пропонувало переважно “швидку їжу”: шаурму, пиріжки і млинці із соленою начинкою. І, звісно ж, каву по-східному. Задля цікавості ми з подругою заглянули туди одного вихідного дня і, треба ж таке, просто на порозі зіштовхнулися з Фуадом. Він усміхнувся: “О, солодка “картопелька”? Вітаю!” Вечір наступного дня ми провели разом, а потім був ще один вечір, після чого я переїхала жити у квартиру, яку Фуад винайняв для мене. Його доволі заможна ліванська родина, рятуючись від політичної кризи і тepaктів у рідній країні, роз’їхалася по Європі.

Фуад з батьком, мамою і сестрами оселилися в Порту, відкрили кафе. Старший брат Фуада Каміль — фірму, що здає автомобілі напрокат. А синьоокий хлопчик, який приходив з ними у кафе, — син Каміля від якоїсь росіянки. Вони розлучилися, а дитина залишилася з батьком. Я, працюючи помічником кухаря в арабському кафе, багато чого для себе відкрила. Наприклад, те, що кава по-східному (у маленьких горнятках, зварена на піску) у ліванців та й у більшості арабських країн називається турецькою. Її готують із зерен, розмелених до консистенції порошку, й обов’язково до неї додають кардамон. А найпопулярніший напій в арабському ресторані — м’ятний чай.

Мені не треба було вчитися робити баба гануш (баклажанну ікру) чи долму (голубці з виноградним листям), ці страви знайомі кожній українці. Але хто з моїх співвітчизниць зміг би похизуватися умінням готувати мутаббаль (печені баклажани з кунжутною пастою), фалафель (фрикадельки з нуту і спецій), пахлаву (пиріжок із листкового тіста з горіхами). За півроку я стала знавцем арабської кухні. Пекла, варила і фарширувала невтомно та із задоволенням. І, на прохання Фуада, раз на тиждень робила йому “картопельки”. Мені платили 500 євро на місяць — це мінімальна зарплата в Португалії, але я економила на житлі, тому могла відкласти копійчину й регулярно допомагати батькам.

Віза хатньої робітниці. Невдовзі дядько Фуада відкрив у Лондоні мережу кафе і запросив племінника директором одного із закладів. Фуад запропонував мені їхати з ним. Йому відкрили довгострокову візу, а мені — річну візу як його хатній робітниці (віза розрахована на домашній персонал, що супроводжує працедавця). Так я потрапила у Великобританію. Мене підкуповувала можливість у подальшому мати посвідку на проживання у Великобританії, правда, це лише тоді, якщо пропрацюю не менш ніж 5 років. Як і раніше, я була помічником кухаря у кафе (хоча офіційно вважалася особистим кухарем Фуада).

Зарплата — 6 фунтів на годину (більш ніж 8 євро, стільки ж тут у середньому отримують працівники у закусочних макдональдза, але я, на відміну від них, мала безплатне житло. І при переведенні на наші гроші це чимало — більше 200 гривень на годину). Роботу свою я любила, але вона була нелегкою. Кафе відкривали о восьмій, тож о 6.30 вже мала бути на місці. 10 годин на ногах, і роботи значно більше, ніжу Порту.

Близькосхідна кухня популярна не лише серед icламської діаспори, а й серед англійців. Багато людей приходять сюди, аби відчути колорит Близького Сходу. Я мала лише один вихідний на тиждень, дуже рідко — два. Вільного часу обмаль. Я сподівалася, що увага Фуада, котрого я покохала, зрештою, переросте у щось більше, аніж просто нічні візити до помешкання, яке він для мене винайняв поряд зі своїм, — у кварталі, що називається маленьким Бейрутом.

І ця мить настала. Фуад сказав, що його родина, хоч і вважає себе європейською, засуджує пoзaшлюбні стосунки. Дізнавшись про нашу близькiсть, дядько Фуада поставив йому умову: або звільнити мене, або одружитися зі мною. “Тож ми мусимо це зробити!” — сказав Фуад. У мене перехопило подих — це в такий спосіб він мені освідчується? Та з’ясувалося, що це незвичне одруження. В icлaмському сімейному праві є норма, яка називається “ніках-уль-му-т’йа” — тобто тимчасовий шлюб. Завдяки цьому гарячі уродженці переважно аpабських країн знаходять золоту середину між бажанням утіх і прагненням не порушувати норми Божого закону, шаpiaту.

У Великобританії, як і в багатьох європейських країнах, мycyльманські студенти, стажери, молоді кваліфіковані робітники, котрі ще не мають сім’ї, активно шукають собі тимчасових дружин. Такий шлюб укладають на термін від 1 години і хоч до 100 років. З позиції британського права цей шлюб нічого не означає, але між чоловіком і жінкою укладається угода, де зазначають суму утримання дружини та винагороду при розірванні шлюбу. Хтось міг би сказати, що чоловік просто купує(орендує) собі жінку на певний час. Але для мycyльман, релігія яких суворо засуджує пoзaшлюбні зв’язки, це можливість не з’їдати себе муками совісті через те, що скоїв гріх (хаpам).

Фуад чесно пояснив мені, що родина планує у подальшому одружити його з далекою родичкою, якій нині лише 16 років. Він цього не хоче, але, допоки залежний від дядька, суперечити не може. А наш тимчасовий шлюб — це те, що влаштує родину. І його. Від цього, як мені здалося, вигравала і я. Жінці, що перебуває у тимчасовому шлюбі, відразу ж виплачується мaхр (подарунок чоловіка). Термін “ніках-уль-мут’йа” можна продовжити, а можна перервати, проте при розлученні жінці обов’язково виплачують компенсацію (як правило, це друга частина махра). Пізніше я дізналася: для багатьох заробітчанок, переважно зі Східної Європи, такий шлюб став уже своєрідним бізнесом. Деякі дівчата, закріпившись на якійсь малооплачуваній роботі, через інтернет знаходять собі чоловіка-мeceльманина і в такий спосіб “підробляють”.

Шлюб можна укласти навіть на годину, але, як правило, укладається угода на термін від місяця (наприклад, коли чоловікові потрібен супровід у подорожі чи на курорті) чи на рік або кілька років. Фуад, згідно з договором, заплатив мені 10 тисяч фунтів — це половина річної зарплати британської секретарки. Ще таку ж суму я мала отримати і через рік при розлученні. Разом виходило понад 27 000 євро.

33 грами срібла і прощай. Статус законної дружини мало що змінив у моєму житті. З родичами Фуада я майже не спілкувалася. Його дядько, навіть коли навідувався з комісією у кафе, на кухні не затримувався більш як кілька хвилин. На сімейні свята Фуад мене не брав, та і в мене не було на це часу. Я ж увесь час працювала. Майже все, що заробляла, відправляла батькам. Вони нічого не знали про мій шлюб і, напевно, його не схвалили б. Я й сама, хоч і намагалася гнати від себе цю думку, та все ж вона не полишала мене, — це не шлюб, а ceкc за гроші.

Утім, ставши дружиною Фуада, я не мала права навіть глянути на інших чоловіків, не могла сама піти в кіно (не те що у бар), мусила завжди носити хустину і кофту із закритими плечима, навіть улітку. Минав рік нашого шлюбного договору. І я усвідомлювала, що почуття Фуада згасають. Він перестав дарувати мені презенти, не запрошував у кафе, дедалі рідше приходив до мене. Знаючи темпepамент Фуада, неважко було здогадатися, що в нього є інші жінки.

Я вирішила, що отримаю свою решту махра і поїду з країни. Це було 21 березня, арабський День матері. Для ліванських емігрантів — одне з найбільш зворушливих свят. У цей день ліванці йдуть у гості до батьків, вітають своїх мам, тіток і сестер. Фуад поїхав у гості до дядька, там родина влаштувала скайп-зв’язок із рідними в Португалії. А ще того дня він уперше побачив свою юну наречену —разом з мамою і сестрами вона гостювала у Фуадових родичів.

Чоловік повернувся в піднесеному настрої. Приніс мені квіти й солодощі. Після майже місячної перерви ми кoxaлися. І, засинаючи, він сказав: “Ти знаєш, вона така гарна, така свіжа. Просто квіточка. І виглядає на всі 18. Скоріше б це повноліття”. Уранці я сказала Фуаду, що хочу повернутися додому. Готова зробити це, щойно він знайде мені заміну на кухні. Він відразу ж погодився — холодно, без зайвих слів. Я підрахувала, що за решту свого махра зможу відремонтувати батькову хату, трохи відпочити, а з часом знову рушити кудись на заробітки. Та грошей я не отримала. Замість них Фуад приніс мені срібні кульчики, браслет і перстень. Пояснив, що, за шаpiaтом, мінімальний махр дорівнює вартості 33 грам срібла. Ось він і розрахувався зі мною, не порушивши свого головного закону.

Він знав, що я нікуди не піду скаржитися, бо не зможу нічого довести. Формально я — хатня робітниця, котрій заплатили за її основну роботу. Після того до мого від’їзду ми більше не бачилися. Я тішилася лише тим, що не народила від Фуада дитини. Повторилася б історія його племінника, матір якого також була тимчасовою дружиною.