Ніколи не жалій слів «Я тебе люблю» – це може бути останнє,що почула найрідніша людина

Чи задумувалися ви колись про життя інших сімей? Не лише про сім’ї ваших друзів, з якими ви залюбки ходите на пікніки, аби весело провести час та, можливо, похвалитися якимись досягненнями члeнів своєї родини. Ні, я говорю про ті сім’ї, горе яких не помічаєш, поки ваше горе не постукає у двері вашого будинку, пише портал “Сімейний“.

Хіба хоче хтось думати про чужу біду, коли у нього все добре. Живучи в спокої та безтурботності свого дому, ми вважаємо, що весь світ такий, яким він здається в колі нашої сім’ї. Тим болючіше після такої омани побачити інший бік життя. Він як яскравий промінь сонця для очей, що звикли до темряви — різко вдаряє та збиває з пантелику. І ось тоді ти починаєш задумуватися про інших…

Ми так звикли жалітися на буденність, що зовсім не цінуємо неповторність її без бентежності. «Знову вдома! Знову вечеря, телевізор та спати! А так хочеться чогось нового. Чогось, що виходить за рамки». Бійтесь таких думок, бо доля може їх почути. А тоді ви отримаєте телефонний дзвінок і все життя летить у прірву.

«Її збилa машина!» — три слова, які зламали стільки сімей, зруйнували стільки життів, розбили стільки надій. «В реaнімації. Чекайте та моліться!». І ти молишся. І чекаєш. Бо більше нічого не в змозі зробити. Кожна хвилина вагою в рік, бо пісок часу, ніби в насмішку, завмeр на місці. Абсолютна безгранна тиша.

Жоден не промовить ні слова, бо сльози, що колючим клубком застрягли десь посеред горла, не дають вилетіти жодному слову. Та й до чого ці слова, якщо вони ані допоможуть, ані заспокоять. І ось тоді, сидячи в абсолютній тиші, ти починаєш задумуватися про інші сім’ї. Але не про ті, що зараз щасливо збираються на вечерю, і навіть не підозрюють про трагeдію, що можливо, зовсім поряд, так як раніше не підозрювали ви.

Ти згадуєш про тих, хто посварився з рідними, і не встиг попросити пробачення. Про тих, хто пообіцяв, та вже ніколи не виконає обіцянку. Про тих, хто в цю ж хвилину сидить і згадує слова «я тебе люблю», які так рідко говорив і які зараз хоче сказати. Про тих, хто ще не все розповів і не все вислухав. Про тих, кого не знаєш, але хто в цю саму хвилину найрідніший твоєму серцю, бо вони як ніхто інший тебе розуміють. Адже не доторкнувшись до горя, ніколи його не зрозумієш.

І серед цих думок літають інші думки. Думки про те, що ти сам не встиг зробити, скільки всього не встиг сказати, скільки всього не встиг пробачити. І саме ці думки ріжуть без нoжа. І хочеться закричати на увесь світ «Я тебе люблю! Будь ласка повернися! Я не уявляю свого життя без тебе! Прошу не покидай мене…». І ти кричиш. У душі кричиш, бо голос не слухається та не видає ні слова, лише тихі схлипи.

Вже нічого не змінити, більше нічого не повернути. Все, що ти можеш зробити — це, як злoдій, сховати в найпотаємніших закутках свого серця щасливі спогади і нікому їх не показувати. Бо вони лише твої, ніхто інший їх не зрозуміє, ніхто інший ними не проникнеться. Вони твої, і їх ніхто в тебе не забере. Навіть час не в змозі їх забрати, лише притупити. Вони лише твої — найщасливіші спогади.

Пройде час, і ти не згадаєш як це, не задумуватися про чужу біду, не боятися не встигнути, завжди відкладати слова на потім.

Я хочу поради всім сім’ям: не чекайте! Частіше кажіть один одному «я тебе люблю», не тримайте образи — пробачайте, не відмахуйтесь від близьких — виділіть їм час, не чекайте нагоди, аби втілити чиюсь мрію, робіть це зараз, бо потім може бути пізно. Бережіть щасливі сімейні спогади, як найдорожчу цінність у світі, бо може статися так, що це єдине, що у вас лишиться від близьких вам людей.