Історія “з маршрутки”: ніхто не очікував, на що здатний жіночий розум

Отже, уявіть, напівпорожня маршрутка повільно плентається по вулицях міста. На зупинці заходить досить симпатична, на мій погляд, тридцятирічна жінка.

Детально описувати її не буду, скажу коротко – все при ній. А слідом за нею схоплюється чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою.

Маршрутка різко сіпнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінки і настав їй на ногу.

«Ну, що ж ви як слон справді» – сказала вона. – невже не можна акуратніше».

Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася, «триматися треба було».

І тут цей чоловік сказав слова, в які постарався вкласти максимум бoлю і скoрботи:

«Жінко, але ви ж бачили що я не навмисне, тим більше, що я перед вами вибачився, ну, що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?».

Особисто я в той момент очікував від неї будь-якої відповіді, але навіть мені, з моїм вродженим цинізмом і солдатською грубістю, в голову не могло прийти на що здатний жіночий розум.

Отже, готові?

«Що, що, заміж мене візьміть».

Водій від несподіванки зупинив автобус, в салоні настала гробова тиша. Навіть п’ятирічна дівчинка, яка сиділа за мною і всю дорогу щось бурмотіла, замовкла. Так тривало напевно хвилину або близько того. (Хочу зауважити, що на обличчі жінки в той момент не було навіть натяку на прикол).

І тут уже не витримав я, говорю:

«Чуєш, мужик, ти відповідай що-небудь, подивися, публіка чекає».

Він подивився на мене, потім на нас усіх, перевів погляд на жінку, і сказав:

«Я на наступній виходжу, ви зі мною?».

«Так», – твердим голосом відповіла вона.

«Браво», – крикнув я, і вся маршрутка без будь-якої команди почала аплодувати.

Вони дійсно вийшли на наступній зупинці і я почув як подаючи йому руку на виході, вона сказала:

«Мене Людмила звуть».

Двері зачинилися.