Я пoжepтвувала одним сином заради iншого

Коли їхала на чужину, не знала іноземної мови, не знала, ким буду працювати, узагалі нічого не знала…

Та поїхати на заробітки мусила. Після смeрті чоловіка просто не мала вибору. Бо була безробітною, маминої зарплати фельдшера не вистачало, а на руках залишився десятирічний син…

Мій чоловік Ігор пoмeр раптово. Вiдколи його пoхoвaли, минуло понад десять років, але в мене й досі перехоплює дух, коли згадую той день, пише Жіночий Порадник

Ігор не хворів, ніколи не скаржився на здоров’я. Того дня він прийшов додому о шостій вечора. Ми сіли вечеряти. За столом розмовляли про успіхи синочка Іванка в школі, про те, як минув день чоловіка на роботі. Довго жартували, сміялися, згадували цікаві історії.

Раптово чоловік став кашляти. Кашель був такий сильний, що він задихався. Я одразу ж викликала “швидку”. Та поки лікарі приїхали, в Ігоря зyпинилося серце. Останнє, що він зробив, — схопив за руку сина, глянув на мене, тричі вдихнув повітря і пoмер…

Мiсяць, другий ми жили за маминi грошi. Вона працювала медиком у райлiкарнi. Поки я днями лежала в напiвпритoмному станi, вона встигала наготувати їсти, поприбирати, заробити грошей та ще й за внуком наглянути.

Та одного вечора мама вирiшила зi мною серйозно поговорити. Спокiйним голосом вона сказала, щоб я шукала роботу. Пояснила, що слiзьми й горювaнням Iгоря не повернути, а сина треба годувати та вдягати.

Я чудово розумiла, що потрiбно влаштовуватися на роботу. Та на яку? Хто прийме мене без освiти, без досвiду роботи? Я ж звикла, що чоловiк годує сiм’ю, на ньому уся вiдповiдальнiсть. Та вибору не було. Обдзвонивши своїх подруг, якi вже давненько їздять на заробiтки, вирiшила поїхати в Iталiю.

“Сину, слухай бабцю!”

Щоб оформити всi документи, витратила майже всi заощадження мами, якi вона роками зберiгала пiд матрацом. Завжди казала — це грошi на смepть. “Хм. Нiби вiд смeртi вiдкупишся”, — жартувала я… Коли все було готове, я вирушила в Рим. На прощання поцiлувала сина i сказала, щоб слухав бабцю.

Та Iван дуже холодно зi мною попрощався. Пiсля смeртi батька в нас стосунки тiльки погiршувалися. Син мене не слухав, часто робив щось менi на зло, а зважав лише на слова бабусi.

Якось я запитала, у чому рiч. Та вiдповiдь сина назавжди скалiчила моє серце. “Мамо, ти винна, що тато пoмeр”. Я спитала, чому вiн так думає, а вiн холодно вiдповiв: “Вiн тяжко працював, а ти вiдпочивала. Вiн втомився жити”. Я змовчала.

Хоч лiкарi й дiагностували в чоловiка серцеву недостатнiсть i раптовий iнфaркт, та це малолiтньому синовi не пояснити. У його свiдомостi вiдклався образ матерi, яка тiльки й чекала, коли батько принесе грошi додому. Виправитися в очах дитини й довести, що я теж можу важко працювати, — ще одна причина, яка спонукала мене поїхати на заробiтки.

…Перший рiк за кордоном був жaхливий. Я бiгала з однiєї роботи на iншу. То пiдлоги мила в шикарних ресторанах, то прибирала лaйно за сторiчними бoжевiльними iталiйками. Усi грошi, якi заробляла, передавала додому. Рiдко, але все ж вдавалося зателефонувати рiдним. Щоправда, впродовж року син жодного разу так i не пiдiйшов до слухавки. Тому про його життя я дiзнавалася вiд матерi.

Ще через пiвроку менi вдалося на тиждень приїхати в Україну. Я привезла грошi, солодощi, одяг i багато iграшок. Буду щирою — це виглядало як пiдкуп сина. Та дорогi цяцьки не допомогли. Коли Iванко побачив мене, навiть не обiйняв.

Натомiсть я помiтила, як турботливо вiн ставиться до бабусi. Тепер вона для нього стала всiм. У горлi стояв клубок, який я нiяк не могла проковтнути. У грудях пeкло, та, зцiпивши зуби, ввiйшла в хату i жила так, як до поїздки, — допомагала матерi готувати, прибирати, ходила на мoгилу до Iгоря.

Тиждень минув як один день, i я знову поїхала до Iталiї. Поїхала з болем у душi, бо розумiла, що їду знову надовго i далеко вiд своєї родини.

Я знову стала матiр’ю i дружиною

Приїхавши в Iталiю, знов стала доглядати пенсiонерку. Вона була такою жoрстокою, що два роки не вiдпускала мене в Україну, тож усе, що я могла, — передавати грошi синовi та матерi. Це був такий собi хабар за мою вiдсутнiсть вдома, яка тривала, здавалося, вiчнiсть.

Якось менi вдалося знайти нову роботу. Я влаштувалася прибиральницею в одного синьйора. У чоловiка не було дiтей, а жiнка пoмерла. Йому потрiбно було готувати їжу, прибирати, прасувати одяг, доглядати газон i ще виконувати багато iншої домашньої роботи.

Жити я могла в його лiтньому будинку бiля басейна. Там було двi кiмнати i ванна. Iталiєць платив пристойнi грошi ще й вигоди усiлякi забезпечував — давав вихiднi, купував менi речi, дозволяв користуватися басейном.

Для мене ця робота була мрiєю. Нашим заробiтчанам нечасто так щастить. До того ж Бернардо був красенем, ще й багачем. Зiзнаюся, часто собi уявляла, що Iванко, мiй рiдний синочок, приїде до мене в гостi й поплаває в басейнi синьйора…

Спершу я ставилася до Бернардо як до начальника — розмовляла з ним лише у справах. Та згодом зрозумiла, що, коли вiн проходить повз мене, моє серце б’ється частiше, руки пiтнiють, а щоки палають. Пiсля смeртi Iгоря я й не думала, що ще колись вiдчуватиму таке. Я серйозно захопилася Бернардо, а через деякий час зрозумiла, що й iталiєць поклав на мене око.

Та ми зiзналися у своїх почуттях далеко не вiдразу. Минув рiк, напевне, коли вiн пiдiйшов до мене в коридорi, мiцно притиснув до стiни руками i поцiлував у губи. З того моменту в нас закрутився роман, щоправда, як i досi, я працювала на нього. Мене це влаштовувало, бо в Українi у мене була родина, яка потребувала грошей…

Через рiк я завагiтнiла. Народила iталiйцевi сина. Його ми назвали Лукою. Я стала матiр’ю i дружиною. Та в Українi нiхто не здогадувався, що в мене народилася дитина i є нова сiм’я.

Син мене не хоче знати

Я боялася, коли мiй Iванко дiзнається, що в мене в Iталiї чоловiк i син, то зненавидить ще бiльше. Тож я мовчала. Раз на кiлька мiсяцiв приїжджала до сина в Україну, а потiм поверталася до своєї малечi в Iталiю. Та якоїсь митi я зрозумiла, що не хочу так далi жити. Мене нарештi замучила совiсть, що я залишила своїй матерi власного сина, а тим часом створила собi iншу сiм’ю.

Тому вирiшила повернутися додому, але з Бернардо i з Лукою. Я вже собi уявляла, як двоє братикiв нарештi зустрiнуться. Щоправда, рiзниця у вiцi в них серйозна, бо ж Iвану незабаром виповниться 21, а моєму другому сину тiльки майже п’ять рочкiв. Та байдуже. Я уявляла, як ми великою новою родиною гуляємо в парку, їмо морозиво, влаштовуємо пiкнiки. Та це все були лише рожевi мрiї, якi розбилися вщент…

Перед тим як повернутися в Україну, я розповiла про свої намiри матерi. Потiм по телефону розказала свою iсторiю й Iвану. Та те, що я почула, мене шoкувало. Iван — мiй рiдний син, кричав, говорив, що я зрадниця, остання к…ва, що сама ж yбила батька, що я йому вже не мати, i якщо, не дай Боже, я приведу iталiйця на порiг батькiвської хати, то вiн його yб’є — зaрiже ножем, з яким батько ходив у лiс по гриби.

Пiсля цих “кривaвих” слiв Iван кинув слухавку. Вже наступного дня мама розповiла, що тiєї ночi Iванко не ночував вдома. Прийшов над ранок, ледве живий. Як з’ясувалося, вiн усю нiч пиячив зi своїм другом. Це ж я довела його до такого стану…

А ще мама сказала, що Iван налаштований рiшуче i що всi його слова — правда. Я в розпачi. Боюся. Тепер не знаю, що й робити. Син нiколи не прийме у свiй дiм брата, а тим бiльше мого нового чоловiка. Через заробiтки я втратила рiдну дитину. Не бачила, як мiй Iванко вигравав змагання, закiнчив школу, вступив до унiверситету… Я пропустила його життя. Цього вже не змiниш.

Натомiсть в Iталiї я знову почала любити, вiдчувати, що комусь потрiбна. Я вдруге стала жiнкою. Нинi мене переповнюють роздвоєнi почуття. Караюсь, мучуся, але не каюсь… З одного боку, прoклинаю той день, коли купила квиток до Iталiї, а з iншого — дивлюся на свого маленького сина-iталiйця i розумiю, що якби цього не зробила, то не мала б такого чуда.

У життi нiщо не дається легко. Кожен з нас несе свiй хрест i чимось жертвує. Я пoжертвувала одним сином заради iншого…

Марина, 43 роки, Рим