Куплене щастя. На жаль, воно виявилося дуже коротким

Мамо, дивись, – Настуся смикнула Галину за руку, і в тієї завмерло серце: перед нею стояла дівчинка – копія її доньки. Хіба трохи молодша. Але таке ж біляве волоссячко, голубі очі. І навіть родимка на лівій щоці.

– Хто це? – нетерпляче шарпала Настуся Галину. – Моя сестричка?

– Придумаєш таке. Ходімо, – Галина смикнула доньку за руку. Але Настуся вперто розглядала схожу на неї дівчинку.

– Куди ж ти так спішиш, Галино? Нехай діти познайомляться. Мою доньку звати Надійка. А твою?

Тамара, давня подруга Галини. Це ж треба було приїхати за сотні кілометрів, щоб тут, на морі, зустрітися з нею, а точніше – зі своїм минулим. З тим, що Галина так довго намагалася забути.

Утім, діватися було нікуди.

– А це – твоя донька, Тамаро? – запитала, аби підтримати розмову.

– Моя і Миколи, Галино. А це твоя і…

– Ти ж знаєш, мого чоловіка звати Сергієм.

Тамара засміялася. А потім мовчала, перебираючи у руках кінчик прозорого шалика. Дівчатка тим часом щось жваво обговорювали: діти спільну мову знаходять швидко.

Єство Галини заполонила млосно-тягуча тривога. Довга мовчанка виглядала вже непристойно.

– Ти, як бачу, щаслива, Тамаро? – запитала вдавано байдуже.

– Справді, наперекір тобі. Тому, що ти колись наробила, подружко.

Галина поморщилася. Що, власне, такого вона зробила? Чи вона винна, що, як і Тамара, була закохана у Миколу.

– Не обманюй хоч тепер, Галино, нікого і, насамперед, саму себе. Ти ніколи не любила Миколу. А привернула його до себе на зло мені.

Галина вдавано зітхнула. Це – правда. Але ж не могла вона дозволити, щоб Микола, найсимпатичніший хлопець на їхньому факультеті, любив Тамару – нічим не примітну, таку собі сіру мишку. Вона, Галина – інша річ. Красуня, відмінниця, донька багатих батьків. Хто тільки не прагнув уваги Галини. А Микола любив Тамару. Подружка аж світилася щастям.

Тихий черв’як заздрості точив Галину: чому Тамара, а не вона? І котрогось дня запросила Миколу додому на каву.

– Приходь, Тамара також буде. Разом практичні підготуємо.

Вона усе продумала до деталей. Крім кави, на стіл поставила пляшку вина, одягла модне плаття. Була гарна, зваблива, привітна. Підливала Миколі вина, заспокоювала, мовляв, ось-ось підійде Тамара. Врешті зізналася, що насправді вона і не запрошувала подружку. Тому що давно мріяла сама побути ось так, наодинці з ним. Невже він сліпий, не бачить, як Галина кохає його?

Тонкі дівочі руки обвили шию Миколи. Він щось пояснював у відповідь, мовляв, і не мріяв про таку дівчину, як Галина.

– То помрій. Тим паче, що батьки поїхали на дачу, сьогодні не повернуться, – Галина ще міцніше пригорнулася до Миколи.

Наступного дня перемож­но-радісно дивилася на Тамару. Вибрала мить і, ніби між іншим, шепнула подружці:

– А знаєш, він справді класний. Такий… – потягнулася солодко.

– Хто? – не зрозуміла Тамара.

– Микола. Ми провели гарний вечір. Домовилися зустрітися знову.

Помітила, як зблідла Тамара.

– Я не вірю…

– А ти запитай у нього. У Миколи. Про каву і вино, і про спальню у моїй квартирі. Утім, чого ти так хвилюєшся? Можеш забирати його собі назад. Не дуже він мені й потрібен.

Після цього вони розійшлися з Тамарою. А незадовго Галина відчула, що стане матір’ю. Батьки постаралися усе зам’яти: не такого зятя чекали. Галину перевели на навчання у столичний вуз, і чоловіка підшукали. Ним став перспективний аспірант з батькової кафедри. Молодятам у Києві придбали і житло.

Галина народила доньку. До неймовірності схожу на Миколу. А ще через деякий час її чоловік, не без допомоги тестя, захистив дисертацію і розлучився з Галиною. Куплене щастя виявилося дуже коротким. Утім, Галина не нарікає. У неї чудова донька, гарна робота, квартира у Києві. Залицяльників теж вистачає. А про решту Тамарі не обов’язково знати. Ліпше нехай розкаже про себе, а не дивиться на неї ось такими насмішкуватими очима.

– Нема що й особливо розказувати, Галино. Ти поїхала до Києва. А я? Я простила Миколі. Бо любила. Одружилися майже одразу після твого від’їзду. Народилася донечка. Виявляється, і в тебе теж. Тільки про це ми не знали. Скільки твоїй Настусі? Дев’ять? А Надійці вісім. Живемо у моїх батьків. З ким приїхала відпочивати? Тільки з Надійкою, вона хворіє часто. Лікарі порадили море. А взагалі, нам пора. Бувай щаслива, Галино.

– Зачекай. Хочу запитати тебе, Тамаро. Скажеш Миколі, що бачила мене? І Настю, його доньку?

Тамарина відповідь зависла у повітрі. А поруч, на піску, гралися дві дівчинки, дві сестрички. Схожі одна на одну, мов краплі води, що долітали з моря.

Автор: Зіна Кушнірук

За матеріалами видання “Наш День”