Маріупольчанка розповіла про зруйноване місто, смерті мешканців та фільтраційний табір росіян
Жителька Маріуполя Віра Кам’янецька разом зі своєю сім’єю понад місяць просиділа у бомбосховищі біля заводу “Азовсталь” майже без їжі та нормальних умов для життя.
“Телеграфу” дівчина розповіла, у яких умовах знаходиться місто, як вона пройшла фільтраційний табір росіян у Донецьку та допит ФСБ. Розмова вийшла непростою, але важливою.
– Розкажіть, де саме у Маріуполі ви знаходились?
– У бомбосховищі спортивного стадіону Азовсталі. Там у нас були невеликі запаси їжі, але вони закінчилися в перші дні. Притулок розрахований чоловік до 50, а нас там було близько 200. З нами в кімнаті були в тому числі старенькі. Бабусі одній було 87 років, вона ще Другу Світову не забула, а вже цю війну побачила.
– Як довго ви пробули там і після чого вирішили перейти у притулок?
– Все почалося 24 лютого десь о 5-й ранку. Нас запросили до себе пожити друзі з Дніпра, але на той момент уже було таке сильне бомбування, що ніхто нікуди виїхати не міг. Та й ми думали, що може день-два і все скінчиться. Але 25 лютого вже пішли чутки, що у місті нібито скрізь росіяни і нікого не випускають. 27 лютого під обстрілом загинув чоловік моєї колеги та мама: вони якраз намагалися виїхати з міста. Колега прикрила собою двох діток і чоловік із мамою теж. Ось вони так і загинули. Після цього виїжджати було страшно. Тому 28 лютого ми прийшли у притулок і перебували там до 15 березня. Цього дня ми намагалися виїхати, але теж потрапили під обстріл і вирішили повернутись назад у притулок.
22 березня ми спробували вибратися знову. І тоді ми сповна відчули “доброту” російських солдатів. Ми проходили повз кадировців, а вони намагалися дітям запропонувати взяти в руки автомат, гранату. Чоловікові моєму казали, що він може вибратися з міста “вантажем 200” (так військові називають убитих — Ред.).
– А які умови у місті були? Ви писали, що у вас не було води, не було де ховати трупи…
– Ми жили просто біля заводу Азовсталь, на Морському бульварі. Половина була під нашим контролем, а половина — під росіянами та “ДНР”. Бомбардування було жорстким, 24/7. Спочатку ми ще бігали додому, але потім мій будинок розбомбило. Спочатку солдати привозили нам гуманітарну допомогу. Коли зрозуміли, що допомоги не буде, вони просто відкривали продуктові склади і дозволяли людям забирати їжу. До нашого притулку продукти привезли, бо з 200 людей ми мали 100 маленьких дітей.
17 березня наш український танк стояв неподалік нашого притулку і намагався відсунути росіян далі з бульвару. Хтось із диверсантів зробив чотири сигнальні постріли. І через десять хвилин було скинуто ракету. Ми знаємо, що за ці постріли платили по 150 доларів. Так ось після цього удару обвалився під’їзд і поховав дві родини. А ці дві родини якраз допомагали стареньким із сусідніх під’їздів. Наступного ранку крики з їхніх квартир стихли. Через якийсь час ми дізналися, що ці старі люди викинулися з вікон, бо зрозуміли, що годувати їх буде нікому.
До сусіднього будинку, це Морський бульвар,20, за кілька днів під’їхав російський танк і вистрілив у під’їзд. Поховало багато сімей. Одна сім’я з молодшою дитиною встигли вибратися, але їхня старша дитина, 10-річна дочка, залишилася там. Усі, хто вижив, намагалися її витягнути, але не змогли. Через 15 хвилин батькам довелося покинути її там, щоб урятувати молодшу доньку, бо почалася пожежа.
Потім у вирві від удару ракетою ми й ховали всіх загиблих. Викопати могилу не було чим, та й часу на це не було. У районі заводу (“Азовсталь” — Ред.) були найжорсткіші обстріли.
Моїй колезі довелося кинути лежачу бабусю й матір, що погано ходить, бо треба було витягувати сина. А коли вона повернулася за бабусею та мамою, то витягувати вже не було кого — їхній будинок спалахнув як сірник, бо там знаходився склад автомобільних олій.
– А що відбувалося у місті весь цей час?
– Цілковита антисанітарія. Росіяни спочатку влучили в електростанцію і впав тиск води. Дні три перебивали газопровід. Коли води не стало, то чоловіки почали ходити по воду на джерело. Ходили найвідчайдушніші й ті, у кого вже діти дорослі. Але російські солдати дізналися, що багато чоловіків ходить ланцюжком і стали бомбардувати. В один день загинуло десь 10 чоловіків одразу. Тому потім чоловіки стали ходити на хлібозавод поруч, щоби набирати там технічну воду. Вона ще була не зіпсована і ми її використали. Ми набирали по 20-30 пляшок і нам вистачало на кілька днів.
У нашій кімнаті у притулку було 30 людей. Цієї води вистачало на “попити”, і на “поїсти”. Дітям готували маленьку каструлю супу, а дорослим – гречку чи макарони, щоб не витрачати багато води. Дуже лаялися через чай і каву. Тому що всім випити кави – це одна велика пляшка. Значить, завтра комусь доведеться ризикувати життям, щоб знову набрати води. Помитися ми не могли, ми обтиралися рушниками та ганчірками. Пощастило, що до нас у притулок поліція привезла три коробки прокладок. Тому що в сусідньому притулку доходило до бійок: жінки крали одне в одного такі речі — вони були на вагу золота.
– Я якраз і хотіла запитати, як були справи з гігієною…
– До нас на другий поверх потрапив снаряд і туалет обрушився. Тоді під сходи поставили цебро за шторою. Старі та діти ходили туди. А хто сміливіший — бігав по кущах під обстрілами. Тому що морально було тяжко ходити у відро. І так забрали у нас усе, що можна, бо хоча б залишки гордості хотілося собі залишити.
Ми постійно чатували на території, чоловіки сиділи і з одного і з другого кінця притулку. Дуже боялися, що до нас проникнуть росіяни. В один підвал недалеко від нас вони зайшли.
– А як зайшли?
– Вони кинули дві гранати з одного входу та з іншого, щоб нікого не залишилося і лише потім зайшли.
Коли на хлібозаводі закінчилася вода, ми топили сніг, лід, щоб промити руки, посуд. Моя подруга жила ближче до кордону з росіянами і їм довелося ще гірше. Їм доводилося шукати їжу просто на вулиці, підбирати її із землі. У когось із вікна випав шматочок сала, у когось хліб черствий. Вони мінялися. У когось у морозилці залишалися морожені пачки креветок, які поміняли на півбуханця чорного хліба. Той хліб вони порізали на сухарики і носили ще три тижні. Вони довезли їх навіть до фільтраційного табору в Донецьку.
– Розкажіть, що відбувається у цих фільтраційних таборах?
– 22 березня вранці ми вийшли з чоловіком надвір. У мене в машині залишалися запаси. І ось узявши продукти, ми спустилися в підвал, а чоловік каже: давай я нагору піднімуся і спитаю, може треба щось до багаття принести, на якому ми готували. І ось якраз коли ми спустилися, впав снаряд і п’ятьох людей убило, двох із нашої кімнати. Не стало 55-річної жінки, і я досі в голові чую крики її доньки та сина, їм 38 та 35 років. Вони кричали, що ми більше не маємо мами.
Другого, кого вбили з нашої кімнати, — дідусь. Він лікував нас молитвами, називав себе цілителем. За три дні до смерті він сказав, що всі почнуть розходитися, але не всі до цього доживуть. Але я піду раніше, і цього не побачу. І через три дні він справді помер. Він навіть заздалегідь залишив телефон своєї доньки, щоб я повідомила цю новину.
Їх навіть не змогли нормально поховати. Їх присипали тими ж каменями, які на них обрушилися.
Один хлопець запропонував їх скласти в сміттєвий бак, щоб голодні собаки, які бігали довкола, не поглумилися над ними. Їх так і сховали у бак та поховали у трансформаторній будці.
Після їхньої смерті ми взяли рюкзак, дитину, маму та пішли.
Ішли прямо бульваром, машину кинули тому що всі дороги були завалені скошеними деревами. Раніше ми мали зелений бульвар, а тепер залишилися пеньки. Ми йшли під постійним бомбардуванням, асфальту не було, будинків теж, дитячі садочки розбомбили, школи, пологові будинки. Вони бомбили всі будівлі, де гіпотетично міг хтось сховатися. Навіть ті, що вже згоріли. Навіть інтернати де були діти. Хоча лікарня ще якийсь час була ціла, там намагалися лікувати, але часто просто давали снодійне, особливо дітям. Щоб померли, не мучившись.
– Як ви вибралися з міста і що це все-таки за фільтраційні табори?
– Ми дісталися місця, де збиралися кадировці. Вони намагалися дати дитині якісь солодощі, відпускали безглузді жарти, мовляв, вільні українці йдуть. “Ми вам місто відбудуємо, буде як Грозний — рай на землі”. Я ще пам’ятаю нахамила одному, запитала, чого вони у своєму раю не сидять? Мені вже було байдуже, такий жахливий стан був.
Але нас відпустили — перевірили паспорти та автобусами відправили до Безіменного.
Надвечір ми вже були там. Сам фільтраційний табір – це сільський клуб, де були дерев’яні стільці. Спали сидячи. Вранці автобуси забирали людей, щоб розподілити по інших містах. Ми мали їхати до Донецька, але відмовилися, бо там бомбили. У результаті нас відвезли до Докучаєвська. Там не було води півтора місяці. Воду до міста привозять у бочках. Туалети на вулицях. Посуд один на всіх. Повна антисанітарія.
У кімнатах матері та дитини запісяні матраци. Там була епідемія ротовірусу. Всі, хто виїжджав із цих фільтраційних таборів до росії, на нього перехворіли. Ми там не їли та не пили. Коли нас довезли до Новоазовська, ми потрапили на допит до ФСБ. І потім ще п’ять годин ми провели на митниці. Моїй дитині стало погано, почалося блювання і їй викликали швидку. Лікар дав їй ложку “Ентеросгеля” і сказав терпіти. На митниці вони переглядають усі телефони, у кого є, скидають усі картинки та перевіряють їх через якусь програму. Дивляться, щоб не було фото техніки та руйнувань.
– А як проходив сам допит ФСБ?
– Вони питали, куди поїдемо. Ми були в Новоазовську, а наступне місто Таганрог. Ми збиралися, бо ми не мали вибору, туди, а звідти до Польщі. Фсбшник мені каже: яка Польща? А навіщо ми вас “рятуємо”? Ось Польща теж проситься на “визволення”. Вони хочуть Західну Україну забрати. Я йому й відповіла все, що думаю. У результаті він мені сказав: ти така зухвала, давай посиди зі мною ще поговори. І почав питати, а чому президент у вас комік, клоун? Я говорю: ми такого вибрали, у вас такої розкоші немає. Думала, я звідти не вийду, але вже мене понесло. Він каже: вам потрібний нормальний президент. І такий: я зараз друзів покличу, хай із тобою поговорять. Сказала, що без чоловіка та дитини говорити не буду. Зрештою відпустив.
Повезли нас до Успенівки. І потім у Таганрог. Там уже наступний табір для біженців був. Навіть солодощі дітям були. І далі безкоштовними автобусами вони розвозили по росії. Хочеш — до Калуги, до Саранська, там поселять у пансіонат і можна брати тимчасовий притулок. Багато людей скидалися на таксі, їхали в Ростов і звідти куди їм треба, аби не на їхньому автобусі. Тому що там починався жорсткий пресинг: давай свої документи, ми їх віддамо пізніше, дамо вам пів будиночка в селі, корову, свиню, громадянство Росії.
– Але ви з Росії вибралися до Німеччини?
– Так, ми через Москву вибралися. Трохи підлікували дитину, бо через місяць у підвалі у неї зруйнувалися зуби. Мама залишилася у Польщі, а ми зараз у Німеччині, у таборі для біженців. Що далі – не знаю. У Маріуполі у нас було дві квартири, лише у грудні ми за одну з них виплатили. Мріяли, що з донькою поряд житимемо. Отак ми “погано” у Маріуполі жили, що треба було нас від цього “звільнити”.
Шукайте деталі в групі Facebook