Мамо, я хочу, щоб ти вмерла

Щовечора, перед тим, як лягти спати, Іванка подумки просила Господа, щоб мама перестала пити, щоб тато знайшовся, щоб вона змогла закінчити школу і поїхати зі своєї маленької хатини у велике місто.

Того часу, коли ненька голубила і цілувала її, Іванка не пам’ятає. Батько поїхав на заробітки і пропав, коли дівчинці і двох рочків не було. Рік мама Зойка ще трималась. А потім все частіше стала у чарку заглядати. І коли посоловілими очима натикалася на переляканий погляд голубих оченят малої доні, спочатку відчувала сором, каяття. Але з часом це минуло. І, крім роздратування та гніву, Іванка у неї інших почуттів не викликала. А коли дівчинка не мала ще й чотирьох років, Зойка стала її бити.

– Їсти, с…, хочеш? А де я тобі возьму, грошей на тебе не напасешся, – примовляла, шмагаючи широким батьковим ременем.

Часто, щоб не потрапляти під гарячу руку, дитина ночувала у хліві, зарившись у сіно. Одежина в Іванки завше була з чужого плеча. Сердобольні сусідки хто від своєї дитини віддасть, а хто і на гуманітарці бідовій дівчині щось купить. Скільки себе пам’ятає, зимового одягу в неї не було – морози переходжувала у легкій курточці та кедах.

А коли Іванка пішла до школи, то життя взагалі не стало: вчителі її шкодували, а однокласники ставилися з презирством, як до непотребу.

Бувало таке, що викликали матір до школи, погрожували, що заберуть дівчинку в інтернат, але далі слів не доходило. Ніхто в селі не взяв на себе відповідальності подзвонити у соціальні служби.

Уже з восьми років Іванка стала приносити до хатини копійку: зі сльозами на очах сідала вечорами і вишивала маленькі серветочки, вкладаючи у них гіркоту своєї долі. Потім їхала у райцентр, продавала їх за копійки. А мати відбирала і той мізерний заробіток та пропивала.

Найстрашніше сталося, коли Іванці виповнилося 13 років. Того вечора у їхній хаті звично зібрались якісь мужики. Село було недалеко від районного центру, і до матері частенько звідти навідувалися «на вогник». Стояла пізня осінь, у хліві стало холодно, й дівчина вирішила прошмигнути у кімнату так, щоб її не помітили. Та в сінях перечепилася за якусь брудну каструлю, і вся «чесна» захмеліла компанія враз повернула свої голови.

– А хто тут у нас такий хороший, – просюсюкав один дядько, підштовхуючи Іванку в тісну кухню.
– Де у нас тут стакан чистенький? – заметушився інший.
– Я пити не буду, – зиркнула з-під лоба Іванка і пройшла у кімнату.
– Гидує, – прошипіла мати, а компанія далі продовжила гулянку.

Іванка думала, що про неї всі забули, залізла під перину та задрімала. Вночі дівчина прокинулася від того, що один з «гостей» грубо стягував з неї одяг, при цьому закриваючи долонею рота. Другий, сопучи і гикаючи, утримував її руки. Вона пробувала вивернутися, покликати на допомогу матір, але коли почула, як та, гуркочучи склянкою, ледве перевертала язиком до свого знайомого Санька: «Ти… це… давай наливай, потім до Іванки йди… Чуєш, Санька, спочатку плати… обіцяв же налити…», то зрозуміла, що у пастці.

Троє п’яних чоловіків по черзі заходили до неї тієї ночі, а мати спала за столом із чаркою у руках. Вранці, коли чолов’яги трохи протверезіли, той, кого називали Саньком, люто глипнув на заплакану і злякану Іванку та пригрозив: «Тільки кому вякнеш – задушу… Зрозуміла?»

Іванка мовчала. Від сорому вона не знала, куди податись. Як злякане звірятко, щовечора підходила до вікна, прислухалася, чи є у матері «гості», і якщо там гульдибасили – не заходила. Перину перенесла до хліва і тут у яслах мостила собі лежанку.

Так минулася зима. Якось навесні, коли вже було тепло, біля їхньої хати пригальмував автомобіль. У ньому сиділи чоловіки. Мати вийшла до них, поговорила. Поки вона йшла назад у хату, Іванка серцем відчула неладне.

– Вмийся, одягнися і йди в машину, – змірявши дочку байдужим поглядом, сказала Зойка.

Дівчину охопив страх.

– Мамочко, не треба, не відпускай! – впавши на коліна, почала благати дитина. Вона намагалася схопити материні руки, цілувати їх, але Зойка була невблаганна.

– Нам жерти немає що, а ти тут викобенюєшся! Не убуде з тебе! – давши кілька стусанів, вона силоміць вивела з хати Іванку і підвела до машини.

– Все як домовлялися, – запопадливо сказала товстому чоловікові на передньому сидінні.

Коли Іванку заштовхали в авто, Зойці через вікно передали пакет – у ньому були продукти і дві пляшки самогону.

Історія повторювалася декілька разів, коли у Зойки «труби горіли». А Іванка не знала, кому розказати, у кого допомоги просити – стидоба ж бо яка!

Машину зі сторонніми чоловіками, яка заїжджала до Зойчиної хати протягом літа, у селі запримітили. По закутках почали шушукатись і скоса поглядати на дівчину. У школі ж учитися стало зовсім нестерпно. Однокласники сміялись і прямо в очі називали Іванку. А коли група прищавих підлітків затисла її в кутку і намагалася залізти під спідницю, дівчина зрозуміла, що в школу більше не піде. Вона вирішили втекти. Три дні Іванка микалась у райцентрі, поки не наткнулася на «друзів» матері. Ті запхали її у машину, збезчестили і викинули на дорозі біля їхньої хати. Мати за волосся приволокла дівчину всередину і почала крити її матами як могла – тільки слина летіла з губ.

З дитячих уст з болем вирвалось: «Я хочу, щоб ти вмерла!»

А через декілька днів дівчина підслухала розмову матері із заїжджим «боровом» – так вона про себе називала товстого дядька з переднього сидіння.

– Точно 200 «зелених» даси? – жадібно запитала матір.

– Та точно, дам, але документи треба чікі-пікі оформити, щоб на границі не придерлися. Їй же 15 нема? Самий раз заробляти, – зареготав.

Іванка мало не зомліла. Вона не спала цілу ніч, а на ранок прийняла рішення: вкоротить собі віку. І навіть дату призначила – день свого народження.

15 років Іванці виповнювалося 20 жовтня. Вранці дівчину розбудив ласкавий промінчик сонця, який дивом пробився у кімнату крізь немите вікно. Вона ледь йому всміхнулася. Встала, вмилася, вийшла на вулицю. Пройшлася до магазину: цукерок захотілося, могла себе побалувати, адже заховала від матері кілька гривень. Від наміру свого відступати не думала: все має статися ввечері, коли Зойка нап’ється і засне. Уже й мотузка у хліві лежала, сіном прикрита.

Коли зайшла до хати, подивувалася: чого це мати лежить і досі не побігла похмелятися? Підійшла ближче – і заклякла. Зойка лежала мертва.

За підводою із Зойчиною труною ішла одна Іванка. Ані чорного вбрання, ані сліз на обличчі. «Вільна, вільна!» – тільки й стукотіло у скронях. А через три тижні у село приїхав батько: його знайшли соціальні служби, які не знали, чи віддавати дівчину в інтернат. Чоловік вирішив забрати доньку із собою.

Марта ДИМИДІВСЬКА, видання “Вісник”.