Хворий на ДЦП вийшов по хліб, а міг і не вернутися. Історія, яка повинна «зачепити» кожного

Хворий на ДЦП вийшов по хліб, а міг і не вернутися. Історія, яка повинна «зачепити» кожного

Вчинок справжньої Людини не залишиться непоміченим.

Фото ілюстративне, жанрове
Цю історію можна назвати одним-єдиним словом – «ХЛІБ». Але суть її насправді в іншому.

Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі, в сенсі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить чоловік. Точніше повзе людина. При чому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед.

Перша думка: п’яний!

Друга думка: брудний! Вчора дощик був, слякоть.

Третя думка: А раптом ні?  В сенсі, не п’яний?

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Повзучого гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний…

Підходжу і боязко питаю:

– Ти в порядку?

Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.

– По-мо-жі-ть-встати, – каже хлопець, пережовуючи частину букв.

Руки його скорчені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. Від народження…

Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом.

 – Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі…

– Я пішов по хліб. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу, – відзвітував хлопець.

У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.

– Далеко живеш? – питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.

– Та ні, тут, – махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то впаду знову.

– Пішли, – погоджуюся я.

Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

– Як звуть тебе?

– Олег.

– З ким живеш, Олег?

– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.

– Ти пішов по хліб, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я хід подій.

– Так.

– А зазвичай хто купує хліб?

– Мачуха.

Ми йдемо вздовж багатоповерхового будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег і я – святкова, з презентації.

Ми підходимо до потрібного під’їзду.

– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені, – Олег повертається до мене з потрібною відстовбурченою кишенею.

Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами.

Я відкриваю квартиру 59 ключами Олега.  Ми входимо в передпокій.  Пахне супом.

Слабкий крик з кімнати:

– Олеже, це ти?  Де ти був кілька годин?  Хліб купив?

Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.

Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. Прямо по брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І допомогти встати тому, хто впав, усім просто ні-ко-ли.

Я вражена.  Не можу поки сформулювати чим.  Напевно тим, що всім навколо немає діла ні до кого. Тим більше, до Олега. До брудного і скорченого. Тому що кожний пройшовший повз повзучого чоловіка, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому що ми погані – ми просто поспішаємо… У нас важливі справи!  А в Олега теж справа – йому треба купити хліб…

Боже мій, що це було?

Тримайся, Олег.  І більше не падай…