Олександра боялася … дуже боялася відвідувати громадські місця разом з дитиною. Люди озлобилися останнім часом. Або завжди були такими, і вона просто не помічала цього?
Якщо твоя дитина хоч якось виділялась, дратувала або на думку людей знаходився десь мало не незаконно, то могли запросто видати коментар «чергова яжемать … куди преться з дитиною, нехай вдома сидить».
У Саші вибору не було, Антошка розумово відсталий, йому 5 років, і він завжди разом з нею. У магазин, в кафе, якщо потрібно перекусити, на роботу. Добре, що хоч на роботі її розуміли, вона приходила, забирала папери і йшла додому. Вона набивала рукописний текст на комп’ютер.
Залишити Антона одного було не можна, батьки Саші далеко, а рідня чоловіка і сам чоловік випарувалися з її життя, коли дізналися, що Антон хворий, а вона не збирається відмовлятися від дитини. Так і жили – куди вона, туди і Антошка.
Одного разу їхала в автобусі, Антошка сидить на сидінні, вона стоїть поруч. Заходить жінка років 50. І раптом починає вичитувати Сашу.
-Ну і пішли яжематері, я ось явно вже пожила багато і заслужила, щоб сидіти в громадському транспорті, а своїх дітей садять і жoпу підняти не можуть.
-Я не можу дитини підняти, у мене дитина хвора.
-Знаєш, що дорогенька! З хворими дітьми вдома потрібно сидіти, а не тягати їх з собою.
Автобус загудів, велика частина підтримувала жінку. Сашка найбільше хотіла вийти, але це єдиний маршрут до будинку. Автобус потім чекати близько години, якщо вийти зараз. І немає гарантії, що там не буде такої ж жінки. Тут втрутилася кондуктор, порадила всім заткнутися, особливо активні будуть висаджені. Вона відправила Сашку з сином на своє місце, а їх місце з обличчям переможця зайняла та дама.
Найскладніше було ходити з сином в кафе або їдальню. Ходили вони дуже рідко, але коли у них було багато справ і доводилося їхати в поліклініку, на роботу, за продуктами, то доводилося заходити перекусити. Сідала вона завжди в найдальший кут, подалі від людей. Але навіть через 5 столів, хтось особливо зрячийбачив їх і в кращому випадку витріщався. У гіршому випадку не соромилися сказати, що вид дитини псує їм апетит.
Саша давно мріяла сходити в дитячий центр, але це так і залишалося мрією. Один раз вони спробували. Пішли спочатку в дитячий куточок, де всякі м’які кубики, невеликі горочки для дітей. Але діти бачили, що Антон не такий, як усі – слабше і беззахисний. І не соромилися його штовхнути або вдарити. Зауваження робити було марно, мами і тата нащадків починали шипіти і говорити, щоб забирала свою дитину раз він такий ніжний. Потім перейшли на карусельки, звідти їх попросили піти адміністратори центру – інших батьків її дитина збентежила. Зі сльозами на очах вона пішла з дитиною звідти.
Чим старше ставав син, тим більше це впадало в очі. Його розглядали, як дикого звіра. Терпіння лопнула, Саша виставила на продаж квартиру. Вирішено було перебиратися за місто. Через пару місяців покупці знайшлися, ріелтор був дуже здивований. Вартість була середня ринкова і він прогнозував, що продавати квартиру будуть довго, але мабуть на небі хотіли, щоб у них все вийшло.
Переїхали вони буквально за місяць, за гроші від квартири в селі змогли купити дуже хороший будинок зі зручностями в будинку, на залишок Саша взяла недорогу стареньку машину і тепер в місто по роботі вони могли вже їздити, і не мозолити людям очі.
Через рік Саша змогла видихнути, різниця дуже була відчутна. Син грав на вулиці у дворі – постійно на свіжому повітрі, місцеві жителі добре до них ставилися. Було добре і спокійно. Але Саша часто думала про те, що таких діток, як її син дуже багато в світі, але чи часто ми зустрічаємо дітей інвaлідів на вулиці, в торгових центрах, в кафе? Батьки цих дітей і самі діти теж хочуть жити активним життям, спілкуватися з людьми. Але на жаль наше суспільство ще не готове, дуже шкода. Але Саша сподівається, що коли-небудь вони зможуть з сином бути серед людей, не зустрічаючи засуджуючих або жалісливих поглядів.
Шукайте деталі в групі Facebook