“Я пережила пекло, чоловіка довелось хоронити як прокаженого”, – дружина покійного луцького гінеколога, у якого виявили коронавірус

Майже два тижні тому – 29 березня – перестало битися серце відомого у Луцьку лікаря-гінеколога Ореста Тимчака, який працював у Волинській обласній клінічній лікарні, а до цього у Володимир–Волинському половому відділенні. Життя медика у 66-річному віці обірвав серцевий напад.

30-го березня в кінці робочого дня тіло покійного лікаря віддали дружині та представникам ритуальної служби для поховання, і лише увечері вона, перебуваючи у соборі біля закритої труни з тілом чоловіка, дізналася, що у нього лабораторно підтвердили коронавірус. Хоча досі у це не вірить, бо навіть довідку, яка б це підтверджувала, жінці до цього часу не дали
Вечір 30-го березня дружина Ореста Тимчака Тетяна Тимчак пригадує з неймовірним болем і жахом, як і усі наступні дні дотепер. Жінка каже, замість того, щоб по-людськи провести в останню путь люблячого чоловіка, шанованого і знаного лікаря, хорошу людину, у якої було безліч знайомих та друзів, їй довелося одній–єдиній хоронити його та тривалий час жити у страху, не маючи відповіді, чи і сама не є інфікованою.

Тепер, коли є лабораторне підтвердження того, що ні сама Тетяна Тимчак, ні жодна людина з оточення її чоловіка, не хворіє на коронавірус, жінка вирішила розповісти правду про пекло, через яке їй довелося пройти.

“Мій чоловік був доброю, чуйною людиною, прекрасним лікарем. Сотні людей висловили співчуття з приводу його смерті, але ніхто не зміг попрощатися. З поваги до мого чоловіка, якого довелося хоронити як прокаженого, і з вдячністю до тих людей, які таки не відвернулися від мене, я б хотіла розповісти, як усе було”, – зауважує Тетяна Тимчак.
Дізналася про смерть, коли дзвонила до чоловіка, а трубку взяв хтось інший”

Дружина покійного Ореста Тимчака переконує, що 26-го березня її чоловік приїхав додому й скаржився на те, що змерз, розповідав, що, розігрівшись, вийшов із приміщення на холодне повітря. Згодом мав трохи високий тиск, скаржився на серце.

Вранці 27-го березня температура тіла була 37 градусів, а згодом – й менше. Та все ж дружина, будучи наляканою епідемією коронавірусу, переконала звернутися до лікаря. Він поїхав до приватного лікаря-інфекціоніста, з яким був добре знайомий. Розповів, що турбує серце й має підозру, що могло продути, коли, розігрівшись, вийшов на вулицю. Лікар, оглянувши, сказав, що з одного боку у легенях є запальний процес, тому порадив лягти в інфекційну лікарню. Тож 28 березня його госпіталізували у медзаклад.

“Я йому дуже часто телефонувала. 29-го березня він ще сказав, що почувається краще. А вже після 16 години я не могла додзвонитися. Зрештою, слухавку взяв хтось із медперсоналу і якось так ніби між іншим сказав: “Він встав з ліжка і впав. У нього серцевий напад і він помер. Нас не звинувачуйте”. Я була в шоці. Не могла повірити у те, що почула, і у те, що почула про смерть тільки тоді, коли сама подзвонила”, – розповідає Тетяна Тимчак.

Коли дружина покійного приїхала у лікарню увечері 29-го березня, їй сказали, що тіло треба везти на розтин для визначення точної причини смерті.

“У лікарні я була не сама, а зі своїми близькими. У їхній присутності мені сказали, що чоловікові зробили експрес–тест на коронавірус і він від’ємний. Інфекціоніст, який вів чоловіка, теж сказав нам однозначно, що немає жодних симптомів коронавірусу.

Сказали, що висновок патологоанатома буде наступного дня о 10 ранку. Тож, переживши ніч, о 10 ранку я поїхала до моргу забирати тіло. Зі мною були представники ритуальної служби. До нас вийшов патологоанатом. Сказав, що легені чоловіка – чисті, а причина смерті – серцевий напад”, – розповідає дружина покійного.

Для підтвердження видали і довідку про причину смерті. У документі написали: “Ішемічна хвороба серця. Постінфарктний кардіосклероз”.

“Коли вже у соборі дізналася про коронавірус, попросила всіх піти і залишилася сама”

У морзі Тетяні Тимчак, за її словами, сказали, що оскільки померлий – пацієнт інфекційної, біоматеріали на виявлення коронавірусу передаватимуть до Києва, а аналізи будуть приблизно через 6 днів.

“Нас спитали, де будемо хоронити і чи будемо відспівувати. Патологоанатом наголосив, що тіло обробили знезаражуючим розчином і помістили у герметичний мішок. Я це бачила і сама. Сказав, що хоронити маємо у закритій труні. Мовляв, щоб перестрахуватися, оскільки аналізи не можуть зробити швидко. Ввечері, приблизно о 17 годині ми забрали тіло і повезли для відспівування в храмі”, – розповідає жінка.

Вже перебуваючи у соборі на заупокійній службі, Тетяні Тимчак зателефонували і запитали, чи знає вона про виявлення після смерті у її чоловіка коронавірусу.

“Мені повідомила не санстанція, не морг, не інфекційна, не посадовці чи ще якісь уповноважені на це люди. До мене просто подзвонила знайома і запитала, чи я про це знаю.

У мене був шок. Поруч була моя подруга, племінниця, ще декілька людей. Я попросила усіх піти і залишилася в церкві одна. Ніби через призму якогось жахливого сну я продовжувала слухати заупокійні молитви, а на ніч ми залишили мого чоловіка у храмі самого. Тобто фактично через годину після того, як ми забрали тіло в собор, стали відомі результати аналізів, які, як виявилося робили у лабораторії в Луцьку. Але довідку про позитивний лабораторний тест на коронавірус мені ніхто так і не надав, я лише бачила довідку про перший негативний тест, який робили в інфекційній лікарні.

До нас додому зі мною у ту ніч поїхала моя подруга Галина Ільчук. Вона єдина, незважаючи на усе, не злякалася бути біля мене усі ці дні. Я не знаю, чи змогла б пережити усе це пекло сама у своєму спорожнілому будинку. Наша донька – у Польщі, й через ті обставини, які сьогодні маємо, не змогла приїхати попрощатися з батьком”.

“Відповідей на безліч питань я не маю і досі”

Наступного дня, 31–го березня, в 11 годині мала б відбутися панахида за Орестом Панасовичем й прощання з ним згідно з усіма християнськими звичаями. Але його дружині довелося забирати тіло із собору з самого ранку й хоронити його на кладовищі одній, лише за допомогою представників ритуальної служби.

“Ви тільки уявіть, свого чоловіка, у якого величезна кількість колег, друзів, людей, які його неймовірно поважали, я хоронила сама. Біля кладовища нас тримали тримали три години, не дозволяли заїжджати, бо не було спецодягу, в якому можна було хоронити тіло.

Ви не уявляєте, яке я пережила пекло. Стоячи там, я не могла повірити у те, що весь той жах – з нами. Звідти я дзвонила до Янко (керівниця Волинського обласного лабораторного центру Наталія Янко – ред.), питала, чому Онищук (директор Волинського обласного патологоанатомічного бюро Володимир Онищук – ред.), в якого мій чоловік лежав добу, не знав, що аналізи будуть робити у Луцьку, чого він мені не сказав почекати трохи або везти чоловіка одразу на кладовище? Відповідей на безліч питань я не маю і досі”.

Наприклад, каже Тетяна Дмитрівна, важко зрозуміти, чому, якщо у її чоловік коронавірус таки був, абсолютно у всіх людей з його близького оточення не виявили коронавірусу. Ні у неї, ні у її близької подруги Галини Ільчук, яка проводила з їхньою сім’єю багато часу, була поруч у лікарні, у морзі й у соборі, ні у водія, з яким щоденно до останніх днів в одній автівці їздив покійний, ні у персоналу поліклініки, у якій він працював, ні у його близького друга – лікаря-травматолога Ореста Менчака.

Для підтвердження своїх слів Тетяна Тимчак демонструє результати її аналізів, а також Галини Ільчук.

“Чоловіка я похоронила 31–го березня. Проби для аналізів у мене взяли 3 квітня. Робили дослідження у Києві, для мене це було важливо. Результат, що засвідчує видана довідка, був готовий вже вранці 5–го березня. Уявіть, що весь цей час переживала я і мої близькі? А повідомляти нам ніхто не поспішав і далі. Лише 7 квітня наш сімейний лікар спробувала сама дізнатися результати і повідомила мені, що від’ємні. Ніхто не розумів, у якій ситуації? Невже не розуміли мій стан? Я не знаходила собі місця, як і всі ті люди, з якими я бачилася, а мені не повідомляють протягом двох днів уже відомих результатів!

Я дякую тим людям, які весь час тієї страшної невідомості усе одно не відвернулися від мене і не залишили саму. Перші дні просто ставили продукти під ворота. А моя подруга Галина Ільчук узагалі поділила порівну зі мною той весь жах і досі, як і я, не вірить у те, що у Ореста Панасовича – коронавірус.

Я дякую отцю Олександру Безкоровайному, який, незважаючи на ту жахливу ситуацію у соборі, продовжив молитися за упокій мого чоловіка, дотримуючись усіх вимог. Він заспокоїв мене і вчинив дуже порядно.

Дякую керівнику служби похоронних послуг Володимиру Гнатишину, який супроводжував мене на усіх етапах поховання чоловіка. Бо у ситуації, яка склалася, навіть не було кому піднімати труну…

У пам’ять про свого покійного чоловіка я хочу, щоб люди знали правду. Не знаю, чи хтось колись відповість за те, що все було саме так, але сподіваюся, що у цей страшний час більше нікому не доведеться у такому пеклі прощатися зі своїми рідними”, – завершує Тетяна Тимчак.