Топив у відрі кількамісячну донечку із синдромом Дауна, – розповідь жінки, яка втекла від чоловіка-тирана

Ця історія бере свій початок у далекому 2008-му, коли ми опублікували лист із закликом про допомогу буковинці Наталії Данилів. Молода жінка з двома донечками тоді опинилася у такій скруті, що не позаздриш. Але завдяки відгукам наших читачів, їхній допомозі переїхала з дітьми на Волинь, у село Кисилин Локачинського району. Тому вона не втомлюється повторювати, що саме «Вісник» допоміг їй почати нове життя.

Від першого чоловіка втекли босоніж по снігу

У Кисилині Наталку називають по-сільському «гуцулкою», хоча насправді вона румунка. Мініатюрна, тендітна, але що вже «зацєнта»! І, певно, завдяки цій рисі характеру вона під ударами долі лише гнеться, а не ламається. Вперто йде вперед. Коли Наталка розповідає, що їй вдалося пережити, у мене волосся дибки стає. Перший чоловік забрав її з Буковини на Івано-Франківщину, у них одна за одною народилися дві донечки. Здавалося, живи та радій. Але ні, чоловік пив і бив так, що на бідній Наталці живого місця не залишалося. Вибив бідовій жінці мало не усі зуби. А одного разу навіть вішати надумав її з маленькими дочками разом. Це була зима, снігу по коліна, а вони в одних нічних сорочках і босі втікали від того звіра. Потім довго лежали в лікарні з обмороженнями та запаленнями легень. Більше Наталка до чоловіка не повернулася. Знайшла з дітьми тимчасовий прихисток у Центрі соціально-психологічної допомоги на Прикарпатті. Там їй до рук потрапила наша газета, куди вона і написала: крик душі й благання про допомогу. І була вражена кількістю відгуків! Отак Наталка опинилася на Волині, де почала нове життя. Пізніше заробила грошей і купила нехай і стареньку, але таки свою хатину в Кисилині.

Другий – топив хвору дочку у відрі з водою

Коли перший шлюб залишився у спогадах як страшний сон, зустріла вже тут чоловіка. Вірила, що цього разу їй пощастить, і у неї врешті буде нормальна сім’я. Через рік у пари народилася донечка Надійка. Діагноз прозвучав як грім серед ясного неба – синдром Дауна. Тільки для Наталі він став стартом для подальшої щоденної боротьби за здоров’я своєї дитини, а от чоловіка Віктора хвороба доньки спонукала до геть протилежного – він почав «топити своє горе» в оковитій. Можна собі уявити, яким «супергероєм» бачив себе Віктор, відлупцювавши худеньку Наталку, що вона аж кров’ю вмивалася. Не цурався перевірити міцність своїх кулаків і на власній хворій дитині. Це ж до якої межі треба дійти, щоб топити у відрі з водою кількамісячну дочку?!

– Вигнала його, але він все одно напивався і вдирався до нас у хату, перестрівав мене на вулиці і бив, – розказувала Наталка. – Я міліцію викликала мало не щодня. Кілька разів його забирали на виправні роботи. Дійшло до того, що чоловік заявив, нібито я «нагуляла дитину, а записала на нього». Тоді назбирала грошей на аналіз ДНК і довела всім, що Надійка його з вірогідністю 99,9%. Я ці результати по всьому селу розклеїла, щоб не робили з мене хвойду!

За кілька днів до весілля наречений… загинув

Через кілька років Наталка зустріла іншого чоловіка. Вона й досі про нього без сліз говорити не може:

– Він був молодшим на 13 років, але ми дуже добре ладнали. Щасливі були… Знайшов підхід до моїх дочок, вони його обожнювали. А як я переживала, коли він мав знайомити мене з батьками, аж руки тремтіли. Це ж уявіть: молодий хлопець привів «стару» наречену, та ще й із трьома дітьми, одна з яких – інвалід! Та мене його батьки одразу прийняли! У нього дуже хороша мама. Якби не вона, я б цього не пережила. Ми вже до весілля ладилися, занесли заяву, купили наряди, замовили ресторан. Мої діти підготували цілу концертну програму нам у подарунок. У той вечір я з ним по телефону говорила, повертався якраз додому. Сміялися… А потім чую: зашурхотіло щось, запищало – і зв’язок обірвався. За десять днів до нашого весілля Василя збила машина…

Наталка розказує, що лише повна зайнятість і підтримка мами нареченого допомогла їй тоді впоратися з горем. Вони, до речі, й досі, коли десь зустрінуться, спілкуються.

Усі чоловіки – Віктори

Але життя йшло, літа летіли. Загоїлися рани, забулися образи. Та й треба знати Наталку. Опускати руки – то не про неї! Вона дуже енергійна. Іноді настільки, що місцева влада від її всюдисущості починає страждати. То вона воює за дерева, які неправомірно почали зрізувати, то за розміщений з порушеннями футбольний стадіон, то за перебрану тихцем «своїми та нашими» гуманітарку, яку виділяють для малозабезпечених мешканців села. Їй болить будь-яка несправедливість.

Вона із захопленням розповідає про своїх дітей. Її найстаршій дочці Юлі вже 18 років. Вона студентка, вчиться у Луцьку на кравця-закрійника і дуже любить свою майбутню професію. Тетяна на рік молодша і зараз посилено готується до вступу у педагогічний. «Сонячна» Надійка вже ходить у третій клас. Наталка й справді доклала просто неймовірних зусиль, щоб її дитина почувалася повноцінним членом суспільства. А два роки тому жінка розбавила свою дівочу команду синочком Дмитриком.

– У мене всі діти Вікторівни і Вікторовичі, – сміється. – Я сама недавно про це задумалась. Адже всіх моїх чоловіків звуть однаково – Віктор. Я знову вийшла заміж. Якось підвіз мене Віктор мотоциклом додому, та так і залишився. Він у мене хороший, горілку не п’є, спокійний. Син його обожнює, чоловік навіть у декрет оформився замість мене. А ще ми відкладаємо гроші, бо є у нас велика мрія – мати більшу хату. Щоб у сина була своя кімната, у дочок – своя, ну і у нас з чоловіком. І ми таки цього доб’ємося!

Мирослава КОСЬМІНА