Усім небайдужим. Згадайте мого сина

Прохання дочитати до кінця.

 

Я не вмію гарно і творче писати. Я не маю вищої освіти. Лиш серце і душу. Тож ними й пишу. Правду – і тільки правду.

Боже ж мій, як швидко летять роки.

Життя моє, і душа моя – немов закуті в кайдани.

Іде шоста річниця, а я все чекаю, чекаю і виглядаю свого сина. Сина української нації, сина- патріота, джерела національного духу. А він не йде. І ніколи вже не прийде. Його закатоване, понівечене катами тіло привезли лиш на декілька хвилин, до рідного порогу. Щоб навіки попрощатися під голубим морозним небом.

Він лежав, ніби живий. Лице спокійне-спокійне. Та намертво стулені губи. Та тільки очі заплющені, та тільки на щоці засохла кровава сльоза.

Він був спокійний. Спокійний, як за життя.

А з-за захмареного неба виглянуло сонечко – і так яскраво засвітило, що люди не витримали і почали голосно плакати. Немов хотіли розбудити мого синочка…

А я обливала його своїми гіркими сльозами і безсило шепотіла: прокинься, синочку, прокинься, любий, відкрий свої сині-сині очі… А він мовчав. Та був якийсь особливо красивий. І неначе гордий.

Гордий за свою відважність у нерівному бою з катами. Він, єдиний журналіст, там, на тому перехресті, не побоявся, не злякався цих звірів у людській подобі – і почав їх знімати. З власної волі прийняв мученицьку смерть. І ця смерть не виглядає природньою. Він хотів донести до читача те, що він бачив неподалік місця на Михайлівської площі. Там зібралися його кати. І кати України. Але він не злякався, навіть після того, як місяць потому такі ж кати, як “беркут”, поранили Славка по вул. Грушевського в око і тіло.

Славко пройшов самі гарячі місця Майдану з 2004 року по 2014 роки.

Михайло Кальницький, який працював у “Газеті по-київськи” згадує: “В’ячеслав Веремій був одним з найпатріотичніших журналістів Майдану у 2004 році”.

 

Те саме говорять і люди, які були поруч з Веремієм на Майдані 2014 року.

Ігор Петрович Демченко, журналіст кореспондент газети “Свобода”, учасник Майдану 2013-2014, згадує:

“Я добре знав Славка. 19 січня я отримав поранення разом із ним. Я, як майданівець, хочу сказати, що вважаю Славка своїм побратимом, майданівцем. Він був журналістом від Бога, а якщо журналіст від Бога, значить – чесний чоловік. Бути чесним чоловіком в Україні – це дуже небезпечно, тому він не зміг пройти повз тих “тітушок”. І саме тому я вважаю, що це наш обов’язок: пам’ятати чесне ім’я Славка Веремія”.

Володимир Зінченко, учасник Євромайдану та товариш журналіста, розповів, як вони намагалися протидіяти російській пропаганді, навіть коли опинилися на лікарняних ліжках:

“Нас поранили практично в одному місці, оперували та лікували у Олександрівській лікарні. Ми не мали змоги продовжувати боротьбу на Майдані – протидіяти російським ботам в інформаційному вимірі. Навіть на лікарняних ліжках ми намагалися боротися з пропагандою у соцмережах. Вже тоді я зрозумів, що В’ячеслав – неординарна особливість та професіонал. Навіть коли йому запропонували реабілітуватися у Варшаві, він відповів, що не може лишити Україну. У час коли пишеться історія”.

Славко не ВИПАДКОВОЮ людиною був на Майданах. НАГОЛОШУЮ, НЕ ВИПАДКОВОЮ. Не одну годину, не один день, а кожного Божого дня – як журналіст, як свідомий громадянин, який вирішує долю України, виборює її незалежність та свободу. Бо Україну, волю і її свободу, Веремій любив понад усе. Більше за своє життя.

На Майдані 2004 року мій син закликав: “Донецьк, Донбас! Приєднуйтесь до нас!”. “Интересно, какой цвет получится, если смешать белый, голубой и оранжевый? Может, цвет нашего государственного флага – желто –голубой?”

“Ничего на свете лучше нету, чем стоять за родину, за веру!