З подвір’я Кравчуків на усе село чулися весільні музики. Наталя стояла чорна, як земля

З подвір’я Кравчуків на усе село чулися весільні музики, кликали до танцю. Наталя милувалася донькою Мар’яною, яка разом зі своїм нареченим кружляла у вальсі для молодих.

Струм пронизував кожну її клітинку, коли почула за спиною: «Як гарно танцюють молодята. Ніби й не торкаються ногами землі!»

Мимоволі спомини із далекого минулого вмить зринають у пам’яті, стискають серце Наталі, а на очі набігають сльози…

Тоді Мар’янці було п’ять років, як вони розпочали будувати хату. Стара, яку ще прадід поставив, уже зовсім осіла, дала численні тріщини і в будь-який час могла розвалитися. Грошей на майстрів у них не було, тож чоловік Антон сам взявся мурувати. Йому допомагав його рідний брат і Наталя. Тому й не зогледіли, як Мар’янка вилізла на дерево. Враз суха гілка затріщала, сповіщаючи про біду. Страшний крик доньки різонув по серцю Наталі. Оглянулася і побачила, як Мар’янка впала на бетонну плиту. Непритомну дівчинку доставили до лікарні. Лікарі, як могли, боролися за її життя.

Через два місяці Наталя з донечкою повернулися додому. Здавалося, усе погане – позаду. Наслідки чеpепно-мoзкової тpавми були незначні. Перeламаний носик проoперували. Лишень ще трішки боліло коліно. Лікар приписав якісь мазі, порекомендував ванни із цілющих трав. Наталя дотримувалася рекомендацій, але коліно ніяк не гоїлося. Мар’янка погано спала уночі. Плакала, жалілася на сильне печіння і бiль.

Минали в турботах тижні, місяці. Але полегшення в доньки не було. А з нею страждала і мама Наталя.

За порадою людей жінка виготовляла мазі із живокосту, календули, обліпихи, клала компреси. Мала хотіла бігати, гратися з дітлахами, але мусила сидіти у ліжечку, бо коліно не можна було згинати. Якось, після перенесеного грипу, Мар’янці стало зовсім кепсько. Коліно загнoїлося, розпухло. У дівчинки піднялася температура. І тоді пані Наталя знову повезла дитину до обласного центру. Черговий курс лікування приніс ускладнення – від сильних антибіотиків у Мар’янки розвинулася хвороба нирок.

Одного разу біля лікарні Наталя побачила стару циганку. Та спитала, де знаходиться аптека. Наталя здивовано поглянула на неї.

«Дивуєшся, що циганка аптеку шукає? Але цигани – теж люди. І хоч у нас здебільшого здорове тiло, але може боліти душа. Валідол треба. Розумієш, дочко?» І, простреливши Наталю своїми чорними, іскристими очима, додала: «Пожалій циганку, позолоти руку».

Наталя, мов під гіпнозом, дістала з гаманця кілька гривень. «Не цурайся бідного, – крикнула циганка Наталі услід. – Запам’ятай це…»

Через кілька днів лікуючий лікар покликав Наталю до кабінету. Повідомив, що їх виписують і, як завше, вдома слід продовжити лікування. А якщо, мовляв, знову виникне загострення, буде йти питання про ампyтацію ніжки дитини. Наталя похитнулася. Її обличчя зблідло. «Та що ви таке кажете? Вона ж – дівчинка, зовсім іще дитина», – застогнала.

Наталя збирала речі, розчісувала кучеряве волоссячко Мар’янки і ховала від неї сльози, що текли безкінечним потічком з очей. Несла доньку до залізничного вокзалу на руках. На таксі було шкода грошей, а маршрутки завжди переповнені, боялася, щоб хтось ненароком не вразив дитину. На душі Наталі було нестерпно тяжко: їх знову виписали з плачевним результатом. Думка про можливу ампyтацію ноги зовсім прибила її.

У потязі навпроти них сів старий, занедбаний чоловік у брудному одязі. Наталя вже хотіла пересісти на інше місце, як вагон вмить тісно заповнився людьми. Чоловік пильно вдивлявся в дівчинку, потім спитав: «Що у дитини з ніжкою?» У Наталі не було найменшого бажання розповідати про їх біду. Тим паче, цьому безхатченку. Була упевнена – так і є, бо від чоловіка неприємно пахло.

Той знову повторив запитання. Наталя мовчала. І тоді незнайомець мовив: «Бачу, що колінце у бинтах. Не гоїться? Скажу, як вилікувати».

Наталя тихим голосом відповіла, що вони щойно з лікарні, але надії на одужання мало. Лікарі навіть про ампyтацію заговорили… Чоловік нервово постукав пальцями по вікні. Їм би різати! Це – найлегше. А як тоді жити дитині – хтось з них подумав?

Від тих слів Наталя заголосила. І тоді її співрозмовник, що назвався Василем, порадив лікувати ногу Мар’янки… очними краплями. Сказав назву. І уточнив – їх на перший курс треба десять флаконів. А ще – підігрівати їх слід у теплій воді. І чергувати компреси з крапель ванночками з відвару виноградного листя.

Наталя неохоче слухала його. Бажала чимшвидше зійти з потяга від того дивного пасажира до їхнього дому. А він усе повторював і повторював свій рецепт…

Вночі жінці приснилася циганка, яку бачила біля воріт лікарні. Чомусь згадалися її слова: «Не цурайся бідного». Збагнула: це, мабуть, його, Василя, вона мала на увазі. Наталя не помітила, й сама, як почала збиратися в аптеку. За очними краплями, які порадив Василь.

Поклала компрес на коліно Мар’янки. Дуже здивувалася, що втомлена безсонними ночами, донька незадовго заснула. Ніч теж була спокійною. І тоді Наталя заварила настоянку з виноградного листя. Яким же було її здивування, коли незабаром рaна, що так довго гнoїлася і кpoвоточила, затягнулася, присохла… Мар’яна одужала. Наталя хотіла віддячитись їхньому рятівникові, але нічого про нього не знала: хто він, звідки? Куди їхав?

Вирішила розпитати про нього провідничку потяга «Тернопіль – Іване-Пусте», яким вони їхали. Та відразу зрозуміла про кого йдеться. Сказала, що Василь із Чортківського району. І не такий уже він старий – років під 60 – не більше.

Що життя поглумилося над ним, знищило колишню вроду. Дружина пoмeрла, а єдиний син, одружившись, вигнав батька з дому – того, якого Василь звів власними руками. Ще й на роботі попав під скорочення. Ось так і їздить туди-сюди, аби не блукати під голим небом, мати хоча б такий прихисток. Хтось кілька гривень йому дасть, хтось – кусок хліба. Так і живе…

Наталя попросила провідничку передати конверт з невеличкою сумою Василеві. Коли буде їхати у їх потязі. Якщо ж та більше його не побачить – залишить конверт на залізничній станції.

Гроші Наталі не повернули. І вона раділа, що змогла хоч трішки віддячитися Василеві. У чесності провіднички вона не сумнівалася: надто співчутливо та розповідала про Василя…

…Спомини, спомини. Не раз павутинкою зачіплялися за думки Наталі. Прийшли і в день весілля її доньки. Мар’яна метеликом кружляла у танці. Щаслива усмішка сонечком сяяла на її обличчі, звеселяла її коханого. А ще більше – матір, яка ще довго буде згадувати той день, коли зустріла у потязі бідолашного Василя. А потім її незрадлива материнська інтуїція підказала – його порада допоможе донечці.

Жінка надіється: може, хтось із читачів упізнав Василя? І розкаже про нього більше?

Пані Наталя не знає, чи був він цілителем, чи знавцем народної медицини, але знає одне: у цієї людини був світлий розум і щире, безкорисливе серце…

Марія Маліцька м. Теребовля