Син привів мамі наречену: Мамо, це моя Зойка. Ми любимо один одного і будемо жити разом

Мій син місяць тому привів додому дівчину.

— Мамо, це моя Зойка. Ми любимо один одного і будемо жити разом.

А я що, проти чи що? Як будь-яка мати, я бажаю щастя своїй дитині. Хочуть жити разом — нехай живуть.

— Звичайно, синку. Ви поки йдіть на кухню, чай попийте. А я речі твої зберу.

— У сенсі — речі збереш? — втупився на мене син.

Так, іноді мені здається, що син розумом явно в батька свого пішов. Раз не зрозумів, довелося розжувати:

— В прямому. Я зараз зберу твої речі і ви йдете жити разом. Ви ж цього хочете?

— Хм, мам, розумієш, дорого орендувати, та й нема на що — ми з Зоєю вчимося, ти ж знаєш. Ми в тебе думали пожити. Нам багато не треба — куточок в кімнаті, ми тебе не обмежимо, обіцяю.

Ага, плавали — знаємо. Сама зі свекрухою жила, десять років її терпіла, поки ми з чоловіком квартиру не отримали.

Відносини у нас з матір’ю чоловіка, природно, зіпсувалися. Це зараз вони солодко співають — не соромлячись. А через місяць-другий полетять в мене тапки: не люблю, гноблю, виживаю невістку. Не треба мені такого щастя. Ех, Зойко, ти ж навіть не уявляєш, від якого пeкла я тебе позбавила.

— Ні, сину. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, щоб вирішити жити з коханою дівчиною, будь добрий забезпечити вам умови для спільного життя, будь дорослим до кінця: переведися на заочне, знайди роботу і орендуй квартиру. Хоча, квартиру не потягнеш, напевно. Орендуєш кімнату — і живіть разом, скільки душа забажає.

— Мамо, та ти що?! Жити в комуналці з чужими людьми? Ми не хочемо.

Ось так. Тобто, мою квартиру в комуналку перетворити і чужу людину підселити — ми хочемо. А самі з чужими людьми — не хочемо. Хитренькі які.

– Зою, Ви ж має почуття до мого сина? Хоча, дурне питання — адже ви погодилися жити разом, значить відчуваєте.

— Так. Я люблю Вашого сина. Дуже. — ледь чутно пискнула дівчина.

— Чуєш, сину — вона тебе любить. А з коханим рай і в курені. Правильно я кажу, Зою?

— Та правильно. Я і на комуналку згодна, аби разом.

— Ну ось, сину, як добре все виходить. А вже як тобі дівчина твоя за моєї відсутності вдячна буде, словами не передати. Давайте, дорослі, влаштовуйте своє життя. Не переживай, що не поїдете ви в кімнату. Я додавати буду, щоб на квартиру вистачало. Ви хоч не забувайте, відвідуйте стару іноді.

— Ну яка Ви стара? Вам до старої ще років сорок. — лестила мені Зоя.

Через півгодини закривши за дітьми двері, я розридалася. Аж надто великою була спокуса молодь у себе залишити: і син поруч, і невістка під наглядом. Але не можна — дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я свою справу зробила — виховала. Прийшла пора відпустити дитину у вільне плавання.

За матеріалами.