“Ти! Ти навмисне закохав у себе Аню, щоб помститися мені”, – мій коханець став моїм зятем

Ірина остерігалася цього дня і чекала його з якимось дивним передчуттям, ніби страх, тривога і радість змішалися в одне ціле. Звісно, такого дня хвилюються усі жінки. Принаймні ті, котрі мають дорослих доньок. Про це добре знає glife.

Спливають дні за днями. Швидко минають роки. І ось одного ранку твоя дівчинка за сніданком просто так, ніби між іншим, скаже:

– У нас сьогодні будуть гості. Я запросила друга.

А потім, ніби відповідаючи на невимовлене батькове запитання, усміхнеться:

– Так-так. Він більше, ніж друг.

За секунду підбіжить до батька, обніме його за шию, подарує йому поцілунок у щоку і щасливим голосом додасть:

– Він такий чудовий. Мудрий, інтелігентний, начитаний, вродливий. І – основне – чимось схожий на тебе, татусю.

Ірина слухала і не могла усвідомити, що її маленька дівчинка стала вже зовсім дорослою, самостійною.

– Ви ж у мене сучасні люди, – щебетала Аня, – маєте зрозуміти, що різниця у віці вже давно не важлива для закоханих. А ми кохаємо одне одного. Власне, він прийде пропонувати мені руку й серце…

Подальші події Ірина пам’ятає погано…

Готувала вечерю з особливим ентузіазмом. Все продумала до найменших дрібниць. Хотіла вразити майбутнього зятя своїм кулінарним мистецтвом. Так поринула у підготовку до зустрічі з важливим гостем, що навіть не пішла на роботу. І коли курка, фарширована яблуками, опинилася в духовці, жінка вирішила присвятити трохи часу собі.

Ірина ловила мильні бульбашки, слухала музику і чомусь пригадувала своє життя. Мама виховувала її сама, тому важко працювала, щоб дочка була не гіршою за інших. Тоді Ірина цього не розуміла, ображалася, коли мама не давала їй грошей на нову помаду чи блузку. Тепер розуміє: речі – то лише речі, а от її матуся – воістину свята жінка, бо жертвувала власними бажаннями, присвятивши життя дочці.

Ірина зрозуміла, наскільки багато мама робить для неї, коли на четвертому курсі змушена була перевестися на заочне відділення. За один з іспитів отримала трійку і втратила стипендію, а згодом її відрахували з державної форми навчання. Тоді Ірина ще не розуміла, що в цьому житті правда у того, хто сильніший, і не обов’язково фізично.

Вона, відмінниця, змушена була працювати прибиральницею, адже кращу роботу студентці знайти було важко. Отримала кімнату в гуртожитку. Обдерті стіни, чорна від грибка стеля, прогнилі віконні рами й тьмяне скло, через яке навіть сонячні промені не завжди могли пробитися. У кімнаті гуляв вітер. Скрипіли на старих іржавих завісах двері. Ірина рідко замикала їх на ключ, адже красти у неї не було чого. Мамі дівчина не зізналася, що відтепер навчається заочно, сказала лише, що знайшла роботу, і категорично заборонила допомагати їй.

Ірина і досі пам’ятає, як ледве зводила кінці з кінцями, ходила у дірявих чоботах і залатаних туфлях. Дуже не любила осінь – адже щойно з’являлися перші калюжі, у неї були мокрі ноги. Навіть коли дівчині вдалося влаштуватися на роботу в туристичне агентство на півставки, легше не стало. Ірина погрузла в боргах, і здавалося, що не вибереться з них ніколи.

Коли дівчина отримала диплом, почала працювати в агентстві повний робочий день. Та роботу прибиральниці не залишила, адже завдяки їй мала дах над головою. Вона навіть звикла до своєї кімнати, особливо любила травневу пору, коли після важкого дня сідала біля прочиненого вікна і вдихала свіже повітря, наповнене солодким бузковим ароматом. Це були гарні вечори, коли Ірина любила життя. Та таких днів було мало. Здебільшого вона сумувала. Ненавиділа саму себе за нестандартну зовнішність, за принциповість характеру, за власну, як їй тоді здавалося, таку безглузду моральність. І за важку жіночу долю. Часом зачинялася у ванні, вмикала воду і вмивалася сльозами, бо розуміла, як важко жити в цьому світі, якщо за спиною ніхто не стоїть, якщо нікому подати руку підтримки, якщо нікому захистити. Вона сама прокладала собі дорогу. Ніби форель.

Чому саме форель? Ірина колись була у горах і бачила, як над спокійною поверхнею води раптово з’являється форель, переливаючись на сонці всіма барвами веселки. Здається, що тієї миті вона всміхається сонцю, що ця риба щаслива. А потім знову занурюється у воду. Отак Ірина, як та форель, яка не наважилася пробити бар’єр і побачити своє сонце. Вона – форель, яка б’ється об невидиму кригу, намагаючись знайти щастя.

Після таких роздумів дівчині ще дужче ставало жаль себе. Однокурсниці й колеги виходили заміж, а вона була самотня; робота не приносила задоволення, та й грошей було обмаль. Інколи Ірина почувалася так, ніби ґвалтувала власну душу. І тоді вона сідала у ванну, скручуючись у позу ембріона, і ридала. Дівчині хотілося вити від розпачу та болю. Та за порушення порядку в гуртожитку могли вказати на двері, тому вона тихо скавуліла, як старий побитий пес.

Дівчина часто повторювала, що у кожного свій хрест, який, як не крути, ніхто замість тебе не понесе. І тому знову і знову наказувала собі бути смиренною і терплячою…

А потім усе змінилося. У її житті з’явився Владлен. Майже на двадцять років старший від Ірини, двічі розлучений, він відкрив дівчині інший світ. Дорогі подарунки, розкішні букети квітів, романтичні та оригінальні побачення. Хіба вона могла встояти? Чи було це тим шаленим почуттям, від якого біжать мурашки по шкірі й втрачаєш здатність мислити логічно? Мабуть, ні. Та з Владом Ірина почувалася у безпеці. Їй здавалося, що вона знайшла свій затишок.

Коли вони одружилися, у душі оселилося відчуття безпеки та комфорту. Це можна було порівняти з тим відчуттям, коли надворі лютує негода, а ти закутуєшся у теплий плед і дивишся улюблену комедію, розуміючи, що ніяка злива не страшна тобі в рідних стінах.

Хоч би як там було, Ірина любила чоловіка. Інколи вона прокидалася посеред ночі з острахом, що це багате спокійне життя їй лише наснилося. І лише коли торкалася сонного Владлена, з полегшенням зітхала. Жінка повірила, що заслужила своє щастя і більше ніхто й ніколи не зможе його в неї забрати.

Минали роки. Ірина розцвітала. Дочка підростала, а Влад старів. Сімейне життя почало перетворюватися на рутину, яка пригнічувала. Дні минали у чотирьох стінах, за одноманітним приготуванням Владових улюблених страв. Це натирало мозолі на серці. Й жінка вирішила, що годі бути хатньою робітницею.

Роман з Андрієм розпочався якось так несподівано, що Ірина й досі не розуміє, як вона піддалася пристрасті. Пристрасті, яка заледве не зруйнувала її життя. На момент їхнього знайомства жінка вже очолювала своє туристичне агентство. Звісно, відкрити власний бізнес їй допоміг чоловік. Точніше, він придбав це агентство у свого знайомого. Ірина вирішила, що не звільнятиме працівників, основне – щоб якісно виконували свою роботу. Андрій же був їхнім закордонним представником і повернувся назад, коли Ірина уже понад два роки керувала фірмою.

Спочатку їхні стосунки були діловими. Але на одній із нарад жінка впіймала на собі пильний погляд Андрія. І він не відвів його, коли зустрівся з Іриними карими очима. Той погляд змусив жінку зніяковіти і почервоніти.

Чоловік намагався частіше спілкуватися з Іриною, ніби ненароком, завжди сідав поряд із нею на нарадах чи під час обіду в кафе. Для жінки він був цікавим співрозмовником, ініціативним та перспективним молодим співробітником, адже вона вже встигла зазирнути в особову справу молодого чоловіка. Андрієві було лише 27 років. Тому поважала його за наполегливість і прагнення досягти більшого…

Ірина й не помітила, коли дружні почуття переросли у щось більше. Часто ловила себе на думці, що надто багато часу думає про Андрія. А потім на її столі почали з’являтися скромні букети квітів. Минуло трохи часу – і чоловік уже не приховував, що по-особливому ставиться до начальниці. Почав відкрито залицятися і робив недвозначні натяки. Ірина намагалася вдавати, що нічого не відбувається. Боролася сама з собою, бо розуміла, що між ними нічого не може бути. А проте її притягувало до молодого чоловіка. Було в цьому щось таке, що заворожувало.

Якось Ірина затрималася на роботі. Не помітила, як на місто опустилися сутінки. Небо затягнули важкі темні хмари. Час од часу їх розрізувала блискавка, лунав грім. Коли жінка вийшла з офісу, на землю впали перші холодні краплини дощу. Вона майже добігла до зупинки, аж раптом поряд із нею пригальмувало авто. Двері відчинилися і з салону вийшов Андрій. Він зняв піджак і накинув Ірині на плечі.

– Я тебе відвезу, – сказав він і, не дочекавшись відповіді, посадив її в авто.

У машині було тепло. Грала повільна музика. Андрій мовчав. Ірина крадькома спостерігала за ним. Чоловік здавався їй таким мужнім і сильним. Раптом він зупинив авто, повернувся до Ірини і, пильно дивлячись їй в очі, випалив:

– Я кохаю тебе!

Ірина не знала, що відповісти. Хотіла сказати, що це неправильно, бо Андрій значно молодший, а в неї є чоловік і дочка. Та замість цього потягнулася до чоловіка й поцілувала його. І цілком втратила здоровий глузд. Лише дощ, що так наполегливо вистукував по склу автомобіля, був свідком їхнього щастя, їхньої пристрасті, свідком її зради.

Їхній роман тривав понад півроку. Ірина зовсім думала про те, що коїть. Їй здавалося, що чоловік ні про що не здогадується, тому знову і знову шукала тисячу версій, щоб пояснити, чому прийшла додому пізно. Вона брехала так майстерно і легко, що часом сама вірила у те, що казала.

Ірині здавалося, що задихнеться без Андрія, перестане жити, якщо він піде. А він запевняв її у коханні і будував плани на спільне майбутнє. Усе частіше просив, щоб кохана залишила чоловіка. І жінка майже наважилася зруйнувати власну сім’ю, та доля завдала несподіваного удару.

Ірина одягнула свою найкращу сукню, зробила макіяж, зачіску. Уже хотіла вийти з дому, та раптом застигла біля дверей спальні. Влад сидів на ліжку й тримав записку, яку сьогодні вранці написав їй Андрій. Жінка зрозуміла це, адже то була серветка з готелю, де вони винаймали номер. Вона впізнала емблему. Проклятий клаптик паперу виявив її таємницю. А там лише декілька слів, які ще зранку піднімали настрій і змушували душу злітати у небеса: «Ти моя богиня. Кохаю тебе. Твій А.». Три короткі речення на клаптику паперу, які зруйнували її життя.

Серце шалено стукало у грудях. Усе життя промайнуло перед очима. Ірина прагнула провалитися під землю, аби не відчувати себе зрадницею, лицеміркою. Вона кинулася до чоловіка, опустилася на коліна. Чекала, що він кине в обличчя образливі слова чи навіть ударить її. Тоді вона б не почувалася такою винною. Та Влад мовчав. Ірина поглянула на нього й побачила на рідному обличчі гримасу болю й відчаю.

– Ти його кохаєш? – запитав чоловік спокійним голосом.

– Ні! – вона схопила його за руки – Я не знаю, чому так поводилася. Господи, прости мене, прости!

А ще вчора хотіла сказати Владові, що йде від нього до іншого. Як же вона могла бути настільки засліпленою своїми почуттями, що не помічала очевидного: її місце тут, поряд із чоловіком та дочкою. А це шаленство, яке вона прийняла за кохання, обов’язково мине.

– Ірино, якщо ти його кохаєш, то збирай речі і йди. Я все залишу тобі: і будинок, і бізнес, – але Аня житиме зі мною. Але якщо ти вирішиш залишитися, то ми вдамо, що нічого не відбулося, і будемо жити так, як досі.

– Владе, ти й Аня – ви моє життя, моє щастя. Іншого не треба…

Ірина сама не знає, чому згадала ті події. Тоді вона наказала секретарці підготувати документи й перевела Андрія на роботу за кордон. Він, звісно, шукав зустрічі з нею, дзвонив, передавав листи через друзів, та Ірина була непохитною. Чоловік, очевидно, змирився, бо за місяць таки поїхав за кордон, а ще за півроку секретарка принесла Ірині на підпис його заяву про звільнення. Більше вони не бачилися.

Жінка поглянула на годинник. Ось-ось має прийти дочка із майбутнім зятем. Невдовзі клацнув замок вхідних дверей і пролунав голос доньки. За мить вона ввійшла у кімнату з величезним букетом бордових троянд.

– Мамо, я поставлю їх у вазу. Це тобі Андрій приніс, – Аня кивнула на чоловіка, який стояв за її спиною, взяла високу кришталеву вазу і вийшла, залишивши Ірину наодинці з гостем.

Жінка дивилася на майбутнього зятя широко розплющеними очима. Вродливий, широкоплечий, стильно вдягнений. Скронь уже торкнулася сивина. А погляд той самий: пронизливий, торкається самого серця.

– Ти!? – випалила Ірина, забувши, що хтось із рідних може почути її.

– Я, – Андрій залишався спокійним. – Радий тебе бачити.

– А я тебе – ні! Ти… Ти навмисне закохав у себе Аню, щоб помститися мені.

– Що ти таке кажеш? Я не знав, що вона твоя дочка. Я кохаю Аню.

– Іди, просто йди. Я ніколи не дозволю своїй дочці бути з тобою, – Ірина сама не розуміла, що говорить.

Андрій підійшов ближче і твердо сказав:

– Один раз ти вже зруйнувала моє життя. Я тебе відпустив, хоча так кохав. Вдруге не вийде. Я кохаю Аню і хочу з нею одружитися

Ірина нічого не встигла сказати, бо до кімнати зайшли Влад і Аня. Їй довелося весь вечір грати роль привітної господині, приховувати, що в її душі лютує шторм. Вона спостерігала, як ніжно ставиться Андрій до її дочки, розуміла, що він сподобався Владові, бачила, як світяться від щастя Анині очі. Доля знову пожартувала з неї.

Андрій запропонував Ані прогулятися, а Влад сказав, що втомився і йде спати. Залишившись наодинці, жінка полегшено зітхнула й почала прибирати зі столу, намагаючись навести лад в думках. Раптом у двері постукали. На порозі стояв Андрій.

– Я сказав Ані, що забув ключі від машини – почав він розмову, пройшовши в коридор. – З’ясуймо все. Що було – те було. Я впевнений, що ти хочеш, аби Аня була щаслива. Я теж цього хочу. Тому вдаваймо, що в нас нормальні стосунки.

– Це неправильно. Так не має бути, – Ірина не знала, як пояснити те, що відбувалося у її душі.

– Іро, я тебе попередив. Я не відступлю. А якщо Аня почне розпитувати тебе? Чи вистачить у тебе сміливості зізнатися дочці, що ти зраджувала її батька. Мені вона пробачить, а тобі? – Андрій помовчав. – Сподіваюся, ми домовились.

Чоловік повернувся і зник у коридорі. Зачиняючи двері, він мимохіть зачепив вазу з трояндами. Та впала, й квіти розсипалися по підлозі.

Ірина, як колись, зачинилася у ванні, щоб виплакати свій розпач і біль. В цей час Аня щасливо усміхалася коханому, який пригортав дівчину до серця, дарував їй поцілунки, а сам згадував її матір. І лише до троянд, які застелили долівку в коридорі, всім було байдуже.