Як продати батька, або Ціна життя в Луганську

У моєму районі Луганська трапилась подія, яка наробила галасу у нашому тихому та доволі сонному царстві приватних будинків.

Літній вечір. Сідає сонце. Водій-далекобійник із сорокарічним досвідом порається у кабіні своєї газелі-годівниці біля власних воріт будівлі. Хтось повільно повертається додому, а хтось шукає пригод біля домівок, придивляючись до усього, що відбувається навколо. Сусід-далекобійник озирається і знову нахиляється у кабіні власної автівки.

Поки він порається у авто, повільно до його транспортного засобу ззаду наближається дядя Коля. Все як завжди. Сусід йде з двома палицями, бо йому за дев’яносто років. Він герой двох війн, трьох революцій, моряк, всі груди в нагородах. Він – знаменитість нашого району: він “дорослий”, при здоровому глузді, дуже позитивний і ніколи не скаржиться, як більшість тих, хто набагато молодший за нього. Повільно рухаючись пішохідною доріжкою, на якій стоїть газель сина його товариша.

Світить сонце, тепло та нічого не віщує біди. За той час, поки ветеран повільно наближається до автівки ззаду сусід встигає сісти на кермо та дати назад. Це секунди, або навіть долі секунд, але дядя Коля падає під тиском кількох кінських сил, вдаряється скронею об залишки бордюру та починає стікати кров’ю.

Він ішов пішохідною доріжкою, як ходив кожного дня – у гості до товариша, батька цього далекобійника. Вводій нічого не поміти, ані того, що збив людину, ані того, що позаду взагалі хтось був. Він би й далі їхав назад, але всі ті, хто шукав на вулиці видовищ, почали голосити. Той зупинився, вискочив, підбіг та ледь не втратив свідомість від побаченого…

Збив єдиного товариша власного батька, який йшов в гості до них, як робив це щодня, мандруючи цим маршрутом. Збив людину, яка йшла пішохідною доріжкою настільки повільно, що не побачити його наближення міг хіба що незрячий… Далі був страшенний галас, “швидка”, сльози родичів, серцевий напад далекобійника, знову “швидка”, а між тими “швидкими” ще допити місцевої “поліції”, які потягли водія у наркологію на експертизу та склали безліч протоколів.

У водія забрали водійське посвідчення, заарештували автівку, взяли підписку про невиїзд. До ночі у домі далекобійника горіло світло, а біля його воріт стояла місцева “поліція”. Пізно ввчечері стало відомо, що дядя Коля помер під час операції.

Вранці на місці трагедії з’явилися живі квіти від родичів померлого. Домовлятися з водієм почали одразу ж під час допитів ще у нього вдома. Казали: “Не хвилюйся, вигадаємо щось”. ДПС-ники виявилася взагалі дуже творчими, усе що вони змогли запропонувати – це самогубство дяді Колі, який сам кинувся ззаду на автівку. Лише уявіть, який він був кмітливий та спритний у свої за дев’яносто: підкрався з двома палицями до газелі, залишився непомітним у дзеркалах, дочекався, поки машина почне рухатися та кинувся під колеса ззаду. Ідей було декілька – сліпа зона, яка нібито є у кожної автівки, нещасний випадок…

Але справи йшли. Водій лікував хворе серце, а дядю Колю готували до похорону. Дочка покійного виявилася людиною принциповою, про “домовимося” і чути не хотіла. Відмовилася від грошей на похорон, відмовилася розмовляти й взагалі від усього. Вона казала, що за справедливість. Наївна… Сусіди між собою вбивцю не засуджували. Всі розуміли, що це нещасний випадок. Не пощастило обом, але дядя Коля “своє вже пожив” – на цьому сходилися усі.

Слідство тривало три місяці. Вбивця жив вдома, ремонтуючи дім – на це постійно за роботою не вистачало часу, а сам час йшов повільно, на користь справі. Без пенсії героя трьох війн та двох революцій в родині почалися важкі часи. “Принципова” дочка почала бачити справу не лише як явище емоційне та трагічне, а як комерційну операцію. Батька можна було вигідно продати. Вона оцінила його життя у 85 000 російських рублів. Водійське посвідчення та автівку-годувальницю водію-злочинцю повернули, провину зняли, бо обидві сторони домовилася про взаємну згоду. Інтереси загиблого відстоювала його родина.

Не знаю, як таке могло бути взагалі, але мій сусід вже їздить до Росії, заробляє, бо треба гроші повертати за вбитого, а вулиця на його боці, бо живий ближче за мертвого. Всі погодилися, що це був нещасний випадок, живого більше шкода, аніж мертвого, навіть якщо він був дуже доброю людиною.

Думаю, якщо б “принципова” сусідка ще тягнула час – гроші дісталися б не їй, а місцевій “поліції” за вирішену справу. Здавалося б 85 000 настільки мала сума… Як дочка розраховувала вартість батькового життя? З чого вона виходила? З кількості втрачених пенсій? З вартості похорону? З чого ще? Може дочка прагнула перевести свій стрес в грошовий еквівалент?

Результат очікуваний та зрозумілий – батько на кладовищі, сусід-вбивця (хоча його виправдали, про що я взагалі?) у рейсі, а гроші у дочки вбитого. Правда ж, це дуже красномовна історія про наше сьогодення і про ризики життя зараз?

Якщо я, не дай Боже, опинюся в схожій ситуації, якою буде моя доля? Як мене оцінить місцева “поліція”? Чого варте моє життя, якщо я не заробила ще собі пенсії? Але ж чи буде до мене такою лояльною система правосуддя, якщо я не маю друзів у “поліції”, як мій сусід-вбивця? Хоча я вже не знаю, чи можна його так називати, якщо через півроку ніхто вже не пригадає всього, що сталося у цій сумній історії.

Сьогодні треба жити так, щоб не заступити за умовну лінію закону. З жодної сторони: ні як можливий злочинець, ні як ображений злочином. Треба ходити навшпиньки, обережно. Ні з ким не сваритися, не ображати, не мати сумнівних друзів чи контактів з Україною, і не виїздити туди… Не звільнятися аби не проходити перевірок, не потрапляти у поле зору “поліції”. Жити сірим та непримітним життям. Або мати дуже впливові зв’язки, впливових друзів, гроші, впевненість, певний імунітет до всього. А життя загиблого можна вигідно продати, бо не всі мають змогу нормально харчуватися, нормально жити. Не всі мають гроші на життя. Не всі мають взагалі те, що більшість цивілізованих людей називає “нормальним життям”.