“І тоді я зрозуміла – досить бути коханкою, його потрібно кидати”

Я зайшла до нього на хвилинку в кабінет, сіла в крісло і чекала, поки він щось дописував. Раптом електронна рамка для фотографій включилася і замиготіли знімки. Це була нова річ на столі, раніше я її не бачила.

Ось мій коханий з сином біля школи на перше вересня, ось син посміхається поруч з рожевими повітряними кулями, вся сім’я на тлі засніжених гір, ось він обіймає свою дружину, дружина в блакитній сукні здуває свічки на торті. Джерело.

Я тоді вперше побачила його дружину. Мене як прикувало до крісла.

Дивно, я брюнетка, вона блондинка. У мене довге волосся, у неї коротка стрижка, вона трохи старша, але як ми схожі! Овал обличчя, ямочки на щоках, зморшки біля очей, коли широко посміхаєшся. І ми обидві кохали його.

Я відчувала це в її погляді, яким вона дивилася на нього на знімку. І я кохала. Ми зустрічалися трохи більше року, я регулярно намагалася припинити, піти, втекти, але не вистачало мужності. Він щоразу так солодко шепотів, як чекає мене, що сумує, що я його доля, а сім’я – це так, формальність.

І ось тепер зовсім не формальність, а живі люди дивилися на мене з фотографій. І я відчула, що більше не хочу обманювати себе. Так, є чоловіки, які розлучаються, але мій, схоже, зручно почував себе в нашому бермудському трикутнику. Не випадково ж він завжди відмовлявся говорити про майбутнє.

Картинки пішли миготіти по другому колу, а я відчула, як коханий перетворився на ворога, який брехав і мені, і їй. А такий він був мені не потрібен: навіть якщо пішов, навіть якщо ми стали жити разом, після цих знімків, я більше не могла йому довіряти. Тому що він був таким переконливим, коли брехав мені. І так переконливо ніжно дивився на дружину на фотографіях.

Очі наповнилися сльозами.

– Ти щось хотіла? – Відірвавшись від паперів, запитав він.

Я похитала головою і тихенько вийшла з кабінету.

Я проплакала кілька днів поспіль. То з подругою, то одна, ридма і тихесенько, шкодуючи і в сказі. Щоб не зірватися, не подзвонити йому, віддала телефон подрузі. Я вся опyxла від сліз. На четвертий день пoминoк по коханню настало якесь тyпе онiмiння почуттів. Сліз не залишилося, радості теж, але я знайшла в собі точку нуль.

Через тиждень я на такому ж нулі летіла на виставку. Я чекала стикувальний рейс в аеропорту Парижа, а там завжди натовп людей. Я дивилася на сотні чоловіків, які поспішали, пили каву, строчили смс на ходу, базікали і мовчали.

І раптом я подумала: «в світі мільярди чоловіків, серед них навіть не сотні, а тисячі, з якими я можу бути щаслива, так навіщо я вчепилася в одного і не відпускаю? Чому вперто вірю, що саме він моя доля? Що, взагалі, таке доля?».

У мені прокинулася цікавість. Я їхала на виставку, де збираються тисячі чоловіків з усього світу. Я закрила очі і обережно попросила всесвіт познайомити мене з тим, кому потрібні близькі стосунки з самотньою жінкою, хто захоче розділити зі мною подорожі і посиденьки після роботи, друзів і лiжко, клопоти, і в горі, і радості – в загальному, все, що підкине нам життя.

І нехай, будь ласка, він буде самотній або розлучений!

Через два дні в павільйоні Лондона, який представляв свої олімпійські об’єкти, я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був рудим, веселим і зовсім неодруженим австралійським чоловіком. Ми разом 9 років.