Сусідам солі позичиш – спокій у хаті втратиш: Надія з Іваном переїхали в невеличке село з іншої області,про сусідів нічого не знали

Надія з чоловіком Іваном переїхали в маленьке село з іншої області. Довго подружжя вагалося: чи варто міняти місце проживання? Але згодом все-таки зважилися, бо тут жили їхні родичі, тут родючі землі, та й з транспортом краще: в село прокладена залізнична колія і автобус заїжджає.

Отож, склавши свої пожитки, найнявши дві автівки, подружжя разом із сином-школярем переїхали в інше село. Ще не встигли розпакувати речі, як на порозі з’явилася сусідка.

– То будьте здорові, сусідоньки… Добре, що переїхали, не пошкодуєте. Та що ж це я вам… Ви ж ще й не обжилися… А позичте-но мені солі… До магазину далеко, а суп на вечерю вже докипає не солений…

Надія зразу ж кинулася перебирати сумку з борошном-крупами. Десь на дні знайшла сіль, всипала трохи в мішечок і дала сусідці. Та крутнулася, як підліток, і вибігла з хати. Іван тільки захитав головою:

– Ну, й дурна ти, бабо. Хто ж з хати позичає щось надвечір? Недобрі в неї очі… Ще ми матимемо з нею біди…

– Тю на тебе. Вона ж з добром прийшла…– знизала плечима Надя.

Подружжя швидко обжилося. Перевезли худобу. Та не пройшло й місяця, як в коня щось сталося з очима. Іван їздив до ветлікарів, ходив до травників, а на око в тварини щось напливало. Довелося коня здати на м’ясо, а за виручені гроші купити нового.

– Щось недобре ми починаємо, – журливо казав Іван Надії.

– Хіба ми одні такі, що маємо проблеми? – Не переживай, минеться.

А сусідка, як тільки станеться щось в хаті приїжджих, зразу ж прибігала і все заспокоювала:

– Та не переживайте. Подумаєш, кінь захворів – у кого не буває…

Якось родичка Надії, богомільна тітка Марина, сказала їй:

– Ти не дуже вираджуйся з тою Яриною. Її в селі не люблять, очі в неї недобрі, заздрісна вона, та й у церкві якось дивно поводиться. Люди бачили, що вона у Пасхальну і Різдвяну ніч батюшку за одяг руками хапала, коли він храм обходив з кадилом. Не дружи з нею…

Дружби Надія з сусідкою Яриною не водила, але розмовляла з нею про те-се… Надя вважала, що негоже ворогами бути, тим більше, косо дивитися на сусідів. Вона навіть допомагала небагато сусідам. Наприклад, збирали врожай картоплі, Надька сама напросилася в помічниці. На вечір Ярина запросила її до столу. Випили по чарочці горілки. Небагато, але Надія цілу ніч не могла спати, так її нудило і ніби щось трясло-підкидало.

Вона б не вірила застереженням чоловіка і тітки Марини. Якби сама якось не побачила, як сусідка сама до себе розмовляє. Ще й комусь грозила пальцем, мовляв, ти у мене побачиш.

Великий піст перед Пасхою пройшов у клопотах: хату білили, ковбаси і печена шинка пахли на весь дім. А коли Надія повиймала з печі пасочки, двері відчинила сусідка Ярина:

– Забула хліба купити в магазині. Позич, дорогенька, хоч окрайчик. Старий так зголоднів, так зголоднів…

Хоч Надія й надула губи, але відмовити старшій жінці не змогла: а може, й справді хліба не мають сусіди? А вже надвечір її сина забрала “швидка”. Апендицит. Тепер вже заплакану дружину втішав Іван: ну, зробили операцію – хіба з одним трапляється така біда. Одужає дитина. А сусідка Ярина зачастила до сусідів.

Перед Трійцею знову хліб прийшла позичати. Після цього Іван ні за що так причепився до Наді за вечерею, мовляв, суп недосолений-недоперчений, що ледь не побилися. А потім перед святом Петра і Павла сусідка постукала у двері. І знову в неї не було хліба, а на додачу ще й сірників. Добродушні сусіди не відмовили… Так тривало рік. І після кожної такої позички щось недобре коїлося у них дома. Надя дійсно стала подумувати, що Ярина робить щось не добре. Чи, може, у неї така душа недобра і заздрісна? Але тітка Марина наказала Наді нічого сусідці не позичати! А ще краще перед кожним святом запалювати в хаті свічечку з церкви, молитися і обсівати дім свяченим маком.

– Молитися треба. Щиро! А то за тими турботами не маєте коли вгору глянути і лоба перехрестити…