Після третього року навчання повернулась додому з дипломом і животом: “Якби моя донька народила таке-е – я би пoвiсилaсь”

Два кольори

Ольга розплющила очі: за незаштореним вікном ще стояла білясто-молочна ніч, густі сутінки сповивали кімнату, розмиваючи чіткі обриси предметів. Сон утік.

Нарешті, після численних митарств, пощастило. Випадково познайомилась у тролейбусі зі щиросердною жіночкою, яка всім серцем перейнялася її незавидною долею. Олена Якубівна, так звали незнайомку з лагідною посмішкою, вже понад двадцять літ працювала у дитячому садочку, що в кількох кроках від прохідної фабрики, де трудилася Ольга, й допомогла влаштувати туди її донечку. За матеріалами видання “Наш День”

Тепер Ользі по досвітках не треба зриватися, їхати з напівсонною дитиною спочатку в один кінець міста – до садочку, а потім – у протилежний, боячись спізнитися на роботу. А після роботи – навпаки.

Її серце стислося від спогадів про ті стpaшні дні, коли не хотілося жити.

Опинилася одна-однісінька в чужому місті, куди її «сплавила» рідна мати, й де у неї не було жодної знайомої дyші. Не могла дати ради з мізерними декретними гривнями, котрих аж ніяк не вистачало на життя.

Приглушивши почуття сорому, пішла в райсоцзабез, щоб стати на облік як мати-одиначка. Інспекторка, дізнавшись про мету її приходу, розкричалася, що у районі більше тисячі «матерів-одна нічка» і всім потрібні гроші, гроші. Ольга не дослухала. Не огризнулась, як це робила на початках, повернулась і пішла.

І тут усміхнулася доля – запропонували добре оплачувану роботу художником в ткацькому цеху ручної праці на приватизованій фабриці. Це могло бути вирішенням усіх її матеріальних проблем. Умова ж – приступити негайно! Але, як? Куди подіти дитину? Єдиний вихід – ясла. Через які приниження довелося пройти, аби прилаштувати донечку!

– Куди ви квапитесь? – всюди, куди потикалась, глянувши на її дитя, відмовляли. – Держава платить вам, то й сидіть удома.

Нарешті, одна завідувачка змилосердилась і взяла. І, хоч ясла знаходились в одному кінці міста, а фабрика в протилежному, Ольга погодилася.

Задзвенів будильник. Вона зіскочила з ліжка, прийняла душ, взялась розтирати рушником до почервоніння пружне тіло. Ольга була вродливою. Особливо після народження дитини, коли округлились форми, не один ловелас зривав на її поставі очі. Однак, запримітивши поряд з нею дитину, враз завертав оглоблі. Лише Теодор, що працював начальником зміни, вперто й настирливо топтав до неї стежку.

– Дозю, ну нащо я тобі така, з багажем? Поглянь, скільки навкруги дівчат!

– Що мені до них, коли ти мені затьмарила світ. Як ти цього не розумієш? Я люблю тебе, люблю.

– Розумію, Дозику, розумію.

Вона справді розуміла. Пройшовши стpaшну школу власного любовного засліплення, коли закохалася у чорношкірого студента-іноземця, знала, що нема ради. «Любов зла, полюбиш і кoзла!». Тому не хотіла знову перейти через розчарування, скалічити ще одну засліплену дyшу, наpoдити ще одного підранка. Адже рано чи пізніше кожному розвидняється.

– Вставай, крихітко. Будемо вмиватися і збиратися, – будила донечку.

– Куди?

– На нову Голгофу.

– Хол-хофу? Яку?

– Маршрутно-тролейбусну, дитинко, – зітхнула Ольга, дивлячись услід донечці, що лопотіла босими ніжками, й серця торкнулась холодна брила. «Ой, нести тобі той хpест від самого наpoдження і до кінця віку свого».

Наближався тролейбус.

– Ганнусю, наш. Біжимо.

Тролейбус, як завжди в цю ранкову пору, був битком набитий. Людський потік заніс їх усередину. Ганнуся плюхнулася на вільне місце. Поряд з нею інтелігентний з виду чоловік у світлому костюмі глипнув на нову супутницю, а тоді звів зчудовано-розгублений погляд на Ольгу.

Ох, ці погляди!

– Опусти, Ганнусю, ніжки, бо забрудниш дядю.

– Пусте. Це випереться. А чим ти своє дитя відмиєш?

Почалось. Ольга бачить, як сонні очі пасажирів ковзають спочатку по Ганнусі, а тоді дивляться на неї, як п’ялились, мабуть, далекі предки на свого кам’яного ідола. Ганнуся рада, що на неї звертають увагу, вертиться на всі боки, усміхається білозубо. Ольга шкірою відчуває кожне мовлене пошепки слово. Справа, зліва, з-за плечей.

– Якби моя донька народила таке-е, – каже, довготелесому, з обвислим животом пасажиру, висока брюнетка у зеленій куртці, – я би пoвiсилaсь.

– А я таку доньку сам пoвiсив би! Ось цими руками, – вторить миршавенький чоловічок у лакових черевиках.

– Таке скажете! – перечить ще один дженджик, глипаючи на Ольгу. – Таку вроду й стpaтити? Та ви лишень за один її поцілунок зреклися б усього на світі.

Зупинка. Вийшла дама в зеленій куртці, чоловічок, довготелесий та інтелігент у світлому костюмі. Стало вільніше. Ольга вмостилася біля донечки – тепер їхатимуть більш-менш спокійно.

Вона відкручує літа назад. Коли, вперта й самостійна, з дещо наївним, ще дитячим максималізмом опинилась з села аж у Києві, вступила в училище прикладного мистецтва, вибравши фах художника по тканинах.

Після третього року навчання повернулась додому з дипломом і животом.

– Добрячу пройшла школу! – шкірили зуби у селі.

– Що то значить – місто!

– Ой, ти – рабівнице! Триглодитко! – впала в істерику мати, вчителька школи. – То мені така дяка? Знеславити перед усеньким селом? І за що? За оті грошики, що спливли за тобою, як за водою? А я, дурна, останнє відривала від себе, од діток. А ти осоромила на всю округу. Забирайся геть з обійстя! Я знати тебе не хочу.

– Він де? – відсунув набік чарочку батько, вирячивши очі, поклав руку на ножа й грізно звів докупи кудлаті брови.

– Помep

– Вмep? Всі вони вмиpaють, як запахне смаленим. А ти? Де була твоя голова? – він стиснув у кулаці колодку ножа, аж пальці збіліли, і звівся на ноги.

– Не вар’юй, Йосипе! – злякавшись, заверещала мати.

У цю хвилю Ольга не боялась ні батька, ні його пoгpоз, ні затиснутого в кулаці нoожа. Не раз була свідком подібних сцен, коли батько, набравшись по зав’язку, хапав нoжа і, ганяючи за матір’ю, «наводив порядок». Інколи він спочатку сідав на порозі або на стільці посеред хати, брав бруска й починав старанно точити ніж. Діти, мов перелякані мишенята, ховалися – хто куди. Так тривало доти, поки не підріс старший брат, не взяв татуся за барки і добряче струсонув – відтоді той більше не хапався за нoжа. А сьогодні, бач, згадав.

Тролейбус зупинився.

Крізь передні двері увійшла бабуся з маленьким хлопчиком – ровесником Ганнусі. Ольга звільнила місце і посадила його поряд із донькою. За секунду Ганнуся вже сіпала за рукав хлопчину, намагаючись познайомитись.

– Ти його не зачіпай, – зверхньо радила бабуся. – Нехай мамка підшукає тобі чорнявого Іванка.

– Дарма ви так, – пролунав густий лагідний басок. Ольга ледь стрималась, аби не озирнутись, це був один із тих нечисленних випадків, коли хтось намагався її захистити. – Світ жopcтокий! Хіба не бачите, що коїться навкруги? Дітей залишають у пoлoгoвих будинках, знаходять на смітниках, у лісосмугах за містом. А вона – мати! Не відцуралась! Отим зозулям слід у неї повчитися, як любити дітей.

Несподівано тролейбус різко загальмував.

– Вже приїхали! – сплюнув водій і вискочив з кабіни. Поломка. Посеред маршруту. І доведеться тепер пішки дибати до наступної зупинки і там чекати іншого? На таксі грошей катма, а запізняться – Ганнуся залишиться без сніданку і на Ольгу коситимуть оком, адже фабрика не державна, де ніхто ні на кого не звертає уваги.

– До кінцевої їхатиму без зупинки! – втішив водій. – Кому ближче, прошу вийти.

Спорожнілий тролейбус рушив: за вікном пропливали осяяні сонцем будинки.

– Мамо, розкажи мені казку.

– Гаразд. Жили собі дід і баба…

Ганнуся якийсь час слухала казку, щось уявляла і раптом запитала:

– Мамо, а у нас є дід і баба?

– Баба й дідо? – перепитала від несподіванки Ольга і замислилась. Як їй відповісти: є у неї дідусь з бабусею, чи нема?

Про бабусю й згадувати нічого. А ось – дідусь?

Одного недільного ранку прийшов у комірчину, куди щиросердна матуся поселила її після повернення з пoлoгoвого будинку. Зовсім тверезий і урочистим голосом промовив:

– Я, Олю, хочу ознайомити тебе з оцим документом.

Вийняв з кишені піджака акуратно складений аркушик паперу і почав читати. Це була заява до органів опіки, у якій він зрікався рідної доньки, котра зганьбила його з діда-прадіда український рід.

– То є у нас дідусь і бабуся?

– Були, донечко.

Приїхали. Дитячий садочок за рогом. Як Ганнусю приймуть тут? На попередньому місці її цуралися. Коли б Ольга не прийшла, Ганнуся завжди осторонь: або сама грається, або біля виховательки гортає якусь книжечку з картинками.

– Ну, донечко, до вечора.

– Добре, мамцю! – підстрибуючи, дівчинка біжить на подвір’я садочку, де їй вже усміхається Олена Якубівна.

Життя – як бистра вода. Збігає – і не оглянешся. Виросла і знайшла свою долю темношкіра донечка Ольги – Ганнуся. Зараз у селі, а в місті тим паче, уже нікого особливо не здивуєш кольором шкіри чи шлюбом з іноземцем. Та історія непростих людських і родинних стосунків інколи накриває Ольгу, як той пасажиропотік у тісному тролейбусі, коли її та малу Ганнусю намагався принизити кожен великий «мораліст».