Заміж за американця: Вчитися бути щасливою ніколи не пізно

32-річна франківчанка Ольга Улріч (Возняк) переконана: якби поєднати Україну і США, вийшла б ідеальна держава. Українці – гостинні і душевні, а американці дотримуються правил і вміють бути щасливими. Особливо жінки.

Ольга живе на іншому континенті вже кілька років, але встигла чітко засвоїти важливу річ: не можна судити людей за їхнім зовнішнім виглядом, особливо у США. І ще навчилася не узагальнювати – якщо ти бачиш, що людина постійно їсть рис, це не означає, що вона китаєць. Особливо в США. Франківчанка розвіює міфи про американську мрію: на гідну старість мусиш збирати гроші все життя; аби пробитися, треба мати харизму, а не гарну зовнішність; діти багатіїв працюють офіціантами, а типова американська сім’я гарує від ранку до ночі і має лише 12 оплачуваних вихідних на рік.

Одружитися в Лас-Вегасі

Ольга мріяла про життя в Західній Європі, наприклад, у Бельгії або Німеччині. Однак аж ніяк не в США. Вона завжди дуже любила свій рідний Івано-Франківськ, але тут було якось нудно. Хотілося побачити світ, особливо, коли в дитинстві дивилася рекламу про шоколад і райську насолоду на неймовірно красивому узбережжі. Тому, вгледівши оголошення про вакансію сервера на круїзному лайнері, одразу погнала на співбесіду, яка, до речі, відбувалася аж у Варшаві. Дівчина успішно її пройшла, адже має чудові комунікативні здібності, стресостійкість і психологічну гнучкість – основні риси, які потрібні для роботи, що пов’язана з обслуговуванням багатіїв.

«Сервер – це не просто офіціант, – пояснює франківчанка. – Це людина, яка вміє продати страву і правильно її подати, порадити вино, знає різницю між лобстерами: які з теплої води і які з холодної, може знайти спільну мову з гостями закладу, брати до уваги всі дрібниці, пов’язані з відвідувачами. Наприклад, не дізнався про алергію на певний продукт – наслідки на твоїй відповідальності. А серед американців чомусь дуже багато людей мають різні алергії».

Завдяки своїй новій роботі дівчина здійснила давню мрію і об’їздила всі Карибські острови. Один рейс тривав щонайменше півроку. Раз на тиждень франківчанка бувала в невеличкому містечку біля Маямі, бо ж там був порт і звідтіля починався кожен новий круїз. А ще там жив майбутній обранець Ольги. Але вона ще не знала про це.

Зі своїм чоловіком франківчанка познайомилася трохи пізніше в інтернеті. Девід навчався на моряка, також мав справу з кораблями. Тож обом було про що поговорити.

Як потім виявилося, вони ще й працювали на одному кораблі, однак довгий час не бачили одне одного жодного разу. «Щоб ви розуміли, круїзний лайнер – це така дев’ятиповерхова махіна», – усміхається Оля.

Дівчина підтримувала онлайн-знайомство заради розваги, вона й на думці не мала заводити якийсь роман, адже розуміла, що стосунки на відстані приречені.

Чоловік неодноразово запрошував українку на побачення, але та навідріз відмовлялася. «Я боялася: а раптом він маніяк чи шахрай, поріже мене на органи чи продасть у рабство, – сміється Оля. – Я людина прагматична. До речі, я і досі ставлюся дуже скептично до знайомств через інтернет. Адже знаю багато нехороших історій. Просто в будь-якому випадку треба вмикати здоровий глузд. За сімейними стосунками я тоді теж особливо не гналася, мене життя цілковито влаштовувало: гарний заробіток, попереду кар’єрний ріст… Та й різниця у віці трохи відлякувала – Девід старший на 12 років».

Долю вирішила випадкова зустріч на кораблі. Американець одразу впізнав Ольгу і спинив. Девід потім зізнавався дівчині, що ще до тієї зустрічі знав – вони створені одне для одного і неодмінно одружаться.

Коли франківчанка нарешті погодилася на побачення, то перед тим сфотографувала номерний знак машини кавалера і надіслала своїй колежанці – якщо раптом зникне, аби знали, де шукати.

Девід прийшов з квітами і шоколадкою, що для американців геть нетипово. Тому дівчина вже була трохи вражена. Коли обоє пішли до кав’ярні, чоловік не зводив з неї очей, було видно, що його наміри дійсно щирі. І це остаточно підкорило Ольгу.

Батьки Девіда взагалі були щасливі познайомитися з українською нареченою. Річ у тім, що вони майже втратили надію на те, що син колись одружиться. Адже йому на той час уже було 38 років. Батьки американця – інтелігенти, випускники одного з найкращих університетів у США – одразу ж пожартували: «Олю, ми розуміємо, чому Девід тебе обрав. Ти красуня, маєш гарний смак, з тобою весело і цікаво… Але ніяк не второпаємо – що ж ти в ньому знайшла?»

«Ми й справді різні, – усміхається дівчина, – як біле і чорне, як день і ніч… Але ми взагалі не конфліктуємо, чудово вживаємося разом…»

Девід зробив коханій пропозицію руки і серця на верхівці гори під час катання на лижах. А наступного дня пара одружилася в Лас-Вегасі під пісню Елвіса Преслі. Лише вдвох.

Тепер хочеться спокою

Через два роки Ольга народила хлопчика, якого назвали Віктором – це чи не єдине українське ім’я, яке погодив Девід. «Його умова була проста – ім’я має бути таке, щоб язик не зламався», – сміється українка.

Зараз дитині майже два роки. Місцеві дитсадки дуже дорогі, тому франківчанка вирішила поки що звільнитися з роботи і доглядати малюка. Дівчина працювала сервером в одному з найкращих ресторанів Маямі. Зараз Оля навчається на фінансового порадника.

Сім’я планує переїхати у штат Юта, там дуже багато мормонів, тому і життя в рази спокійніше, ніж в інших штатах.

До речі, для американців є звичним часто переїжджати зі штату в штат. Вони живуть там, де є добра робота або хороша школа.

Сім’я готує їжу вдома, іноді ходять у ресторани, бо Девід – ще той гурман. На продукти витрачають найбільше коштів, адже намагаються споживати органіку, а це дуже дорого.

Коли Девід гостював на Прикарпатті, його вразило галицьке «піти на чай до когось у гості» – приходиш, а там кілометр столу, закладеного наїдками. В Америці так не прийнято, максимум, що дадуть – склянку води.

Більшість американців для свого помешкання винаймають прибиральницю. Однак Ользі ця практика не імпонує, вона не хоче, аби чужа людина торкалася і переставляла особисті речі її сім’ї, тому робить усе сама. Причому залюбки. Девід дратується: «Ти мене надурила. Коли ми тільки починали зустрічатися, ти казала, що ніколи не будеш домогосподаркою, а сама тепер до порохотягу берешся через кожні три дні… Нащо витрачати на це час? Йдемо краще в парку погуляємо!»

Для американців важливо, аби у вітальні були чистота і порядок. Всі решта кімнати – на власний розсуд. Дітей не примушують прибирати їхні кімнати – якщо подобається жити в хаосі, то нехай.

Їм байдуже, хто що скаже

Американці не живуть напоказ, заради думки інших людей. Їм байдуже, хто що скаже. Жінка може бути дуже товстою, але все одно вдягне коротку сукню, тому що їй так зручно. При цьому почуватиметься задоволена собою. Тому тут ніхто ні на кого не витріщається.

«Сьогодні вранці, коли я сиділа в кав’ярні, бачила за вікном дівчину, в якої замість однієї ноги протез, – розповідає Ольга. – Вона була одягнена в коротких шортах. Ніхто з перехожих навіть не обернувся».

Як пояснює франківчанка, для американців зовнішність є чимось другорядним. На першому місці – індивідуальність і харизма, саме за це цінують людину. «Знаєте, як пробитися в Америці? – усміхається дівчина – Треба вміти спілкуватися з людьми і мати чим їх зацікавити».

Американки менш доглянуті й жіночні, ніж українки, вважає Оля. Тим не менше, вони в десять разів щасливіші, ніж наші жінки. Американка ніколи не буде терпіти неповагу чи нелюбов з боку чоловіка лише заради збереження сім’ї. Якщо в стосунках некомфортно – вона розлучиться.

Девід каже, що українські жінки менш меркантильні й більш сімейно орієнтовані. Американки також сімейно орієнтовані, але для них це більше як змагання, і заради сім’ї вони точно не підуть на жертви.

Все самотужки

Типова американська сім’я працює з ранку до ночі, має 12 оплачуваних вихідних на рік і не знає, куди їх всунути. Таким є справжнє американське життя. «Люди думають, що американці безтурботно живуть собі в шоколаді, – каже Оля. – Можливо, в Беверлі-Гіллз. Але решта гарують. Тут все в кредит: машина, будинок… Без авто ти навіть не зможеш хліба купити, адже тут немає такого, як в Івано-Франківську – вийшов з дому і через кілька кроків продуктова крамниця чи супермаркет. Хіба в Нью-Йорку на Мангеттені. Зазвичай, аби скупитися продуктами, треба машиною їхати хвилин 20. Півжиття минає за кермом. Окрім цього, щомісяця треба сплачувати купу різних рахунків: медичну страховку, комунальні платежі, автострахування, відкласти дітям на коледж і т.д.».

Після закінчення школи більшість американських дітей шукають собі підробіток. Наприклад, Девід свого часу мив підлоги в піцерії – не тому, що сім’я бідна, а просто це так звана трудотерапія.

«Коли я працювала в ресторані, то батьки моєї колеги були VIP-клієнтами закладу, – розповідає Оля. – Приїжджали на машині вартістю 200 тисяч доларів. Тим не менше, їхня донька працювала офіціанткою. Авто дівчина не мала. Вона закінчила дуже престижний виш і була художницею за покликанням. Жила в такому районі, куди мені страшно було навіть потикатися. Тоді як батьки мешкали в будинку за мільйон доларів. Я спершу була шокована. Причому дівчина щиро не розуміла мого здивування, мовляв, вона хоче жити самостійно».

В американців не прийнято просити про допомогу, навіть своїх близьких. Все самотужки. «А знаєте, чому? – каже Оля. – Аби потім не бути винними».

На старість треба заощаджувати

Пенсійних виплат в Америці немає. Тому все життя американці заощаджують собі на гідну старість.

Є два види людей, які досягли 65-річного віку і не відклали на пенсію: ті, які мають житло (тобто виплачували кредит 30 років), і ті, в яких немає житла. Після 65 років держава надає медичне обслуговування, тож за це переживати не треба, також людина отримує соціальне забезпечення (соушл сек’юріті). Якщо ти працював щонайменше дев’ять років, то з тебе автоматично стягували соушл сек’юріті (на хлопський розум, це пенсійні виплати). Тому після 65-ти років людині почнуть виплачувати цю суму, але вона настільки мізерна, що на пенсію потрібно окремо відкладати, і самі американці ту виплату пенсією не вважають.

Наскільки вона мізерна? Якщо немає житла, то її ледве вистачить на оренду скромного помешкання. І все. А ще ж телефон, телевізор, інші видатки. Їх пенсіонер може оплатити із зарплати. Звичайно, вони не працюють повний робочий день, а лиш кілька годин. До речі, людям похилого віку не так уже й важко знайти роботу. Наприклад, у супермаркетах. Людей похилого віку туди швидше візьмуть на роботу, ніж 16-18 річного претендента, бо старші люди більш відповідальні і точно з’являться на робочому місці. Зрозуміло, що працюють вони на касі або пакують покупки.

Ті, у кого є житло, – в кращій ситуації, але їм треба платити податок на нерухомість, тому вони також змушені підробляти. «Тобто якщо ви хочете досягнути американської мрії, то на пенсію треба заощаджувати з 20 років, – підсумовує Оля. – Але я маю на увазі пенсіонерів, які подорожують, можуть багато чого собі дозволити… Проте для цього треба багато працювати».

Можна жити з дітьми, але тут так не прийнято. Американка в такому випадку скаже своєму чоловікові: «Або я, або батьки».

«Якщо дорослий американець мешкає з батьками, це попуск, – сміється дівчина. – Є ще варіант – дідорня, і це дуже популярно. Це готель, де є все: і няньки, і їжу приносять, і медсестри, і розваги тощо. Коштує 2-3 тисячі доларів на місяць. Тобто можна продати власне житло і вирученими коштами платити за утримання в дідорні. Наприклад, чоловікові батьки відразу сказали, що підуть у будинок для престарілих – щоб нас не обтяжувати. В них достатньо грошей, аби за це заплатити, вони жили скромно, економили, щоб тепер мати забезпечену старість. Звучить дивно, правда? Але тут такий менталітет. Дітей виховують самостійними. 6-річний малюк уже сам собі сніданок робить, ланч пакує… Вони занадто самостійні, ніхто не пхається зі своїми порадами… І тому так виходить, що ніхто нікого не хоче напружувати, а хоче жити своє життя. Девідові батьки хочуть, щоб ми насолоджувались життям, а не тратили його на них».

Не зовнішність, а емоції

Життя в США залишило відбиток і на Олиних вподобаннях у одязі. До заміжжя дівчина мала, як вона сама називає, франківськ-стайл: щоб блищало і було видно за три кілометри, й макіяжу побільше. А тепер все значно простіше.

Адже на одяг американці взагалі не зважають. Головне, що чистий. Ніхто тут цілу зарплату не витратить на лахи. Одяг – це найменше, на що вони витрачають кошти. Гроші вони швидше віддадуть на емоцію, наприклад, Девід не купить футболку, дорожчу, ніж 15 доларів, але в ресторані легко витратить 100-200 доларів. Популярні демократичні бренди, і в моді завжди простота і зручність. Брендовий одяг купують ті, кому він потрібний: селебрітіс, мільйонери (не всі, переважно іммігранти з колишнього Радянського Союзу, Латинської Америки чи Азії), а також люди, яким треба виглядати дорого, наприклад, брокери яхт.

«Можна отримати як подарунок на Різдво сумку Burberry чи Louis Vuitton, – усміхається Ольга, – але вони краще щось практичніше замовлять для рідних. Тобто можна побачити американку з брендовою сумкою, але, швидше за все, це презент, і з цією сумкою вона – і в спортзал, і на базар. Коли я працювала в ресторані в Маямі, то ми чекали на приїзд власника – одного із найвідоміших рестораторів Америки, всі президенти у нього їдять. Ну от, ми всі чекаємо, але не знаємо, який він на вигляд. І ось підходить до мене якийсь чоловік і питається щось, а я про себе думаю: «Задовбали ці будівельники, не ходять через службовий вхід, а в наш вилизаний парадний». Я йому дала води, яку той чоловік попросив, а сама думаю: «От нахаба». Як виявилось, то був цей самий власник. Коли я його вперше побачила вдягнутого в облізлу футболку, високі шкарпетки, а найголовніше – взуття Nike колекції 1970 року, яких, напевно, на гуманітарці навіть не знайти, тому і подумала, що він будівельник. На відкриття ресторану власник прийшов у кедах і темно-синьому піджаку, й так ходив постійно. Мораль: не можна судити людей за їхнім зовнішнім виглядом, особливо в США. І ще я навчилась не узагальнювати – якщо ти бачиш, що людина постійно їсть рис, це не означає, що вона китаєць».

У Франківську – найкраще

«Девід розуміє, що в Україні в мене – рідні та друзі, і ми раз або двічі на рік обов’язково прилітаємо сюди всі разом, – розповідає Оля. – Я навіть планую, щоб синочок, коли підросте, рік повчився в Івано-Франківську. Взагалі для мене дуже важливо, аби він розмовляв українською».

Коли в Девіда запитують, звідки його дружина, він з гордістю відповідає: «З України». Ще американець знає, хто такий Бандера, що таке «Правий сектор» і як треба відповідати на «Слава Україні!». Він – фанат «Океану Ельзи». Якось на Різдво Ольга отримала в подарунок квитки на концерт гурту в Нью-Йорку, а потім пара ще ходила разом на їхній концерт у Маямі. На номерах Девідової машини зображений… тризуб – йому так дуже подобається. Сім’я святкує два Різдва, дві Паски, а Ольга навіть розмальовує писанки разом зі свекрухою.

Американець встиг трохи помандрувати Україною, був у столиці, Львові, Рівному… Девід каже, що Івано-Франківськ йому подобається найдужче. А ось Карпати трохи засмутили – багато природи знищено.

Оля зізнається, що лише тепер, побачивши півсвіту і переїхавши на інший континент, вона розуміє – Івано-Франківськ є містом, найбільш комфортним для життя.

Наталя МОСТОВА