Ми маємо цілковито безпорадний народ, кинутий на саме дно соціального виживання

А мене вже нічого не дивує. На своїх зустрічах я часто повторюю цей афоризм: в епіцентрі ніколи не болить. Ви знаєте, а мене вже нічого не болить.

Усі ми — занадто в епіцентрі, ми не бачимо свою країну в повен зріст, ми занадто близькорукі щодо неї. І щоб побачити її гримасу, треба відійти вбік . Щоб здалеку виразно побачити основну причину, про яку я інколи волію замовчувати, або ж говорити про неї вкрай делікатно.

Моя країна ділиться на притомних і непритомних.

Притомні все чудово бачать і розуміють, тому в цілях самозбереження (чи то пак збереження здорового людського глузду) самоусуваються, виїжджають, аполітизовуються, розчаровуються і так далі – аби не перетворитися в біомасу летаргічного народцю. Тож маємо ситуацію: здорова частина суспільства відключилася від країни-театру абсурду, а хвора частина суспільства далі є добровільним силосом для правлячої касти. Непритомні аж рохкають від задоволення й відчуття своєї корисності. Притомним плакати хочеться від того, наскільки здрібнів і змалів народ.

Правлячій касті можна АБСОЛЮТНО ВСЕ в цій країні. Абсолютно все. Вони чудово знали, що беззбройних людей можна розстріляти, як на сафарі, в центрі столиці — і за це нічого не буде. У світі немає аналогів подібної безкарності. Ми – унікальні. Вони знають, що награбоване добро можна вивезти КАМАЗами у східному напрямку — і за це нічого не буде. Вони знають, що їм дозволено наживатися, тому що во ім’я України цей народ стерпить усе — головне, Україною правильно прикритися. Їм безумно пощастило з народом, який професійно блукає манівцями і не здатен породити альтернативу. Вони довго вирощували таких істот із правом голосу. Вони — молодці. Вони — мастаки у галузі негативної селекції. Вони віртуозно навчилися нейтралізовувати кращих і підживлювати гірших.

На минулому тижні 700 млн грн із бюджету віддали Ахметову за електроенергію, продану в ДНР-ЛНР (це така собі державна віддяка за опосередковане фінансування тероризму). Вчора агрохолдинг Косюка отримав 800 млн грн дотацій із бюджету. Перед тим керівництво «Нафтогазу» отримало премію 1,2 млрд грн. Усі знають про зарплати для топ-посадовців державних корпорацій у розмірі 1-2 млн грн (на місяць). Мільйонери-депутати, які живуть у заміських маєтках, умудряються щомісяця брати з Верховної Ради компенсацію на житло. І це ніколи не припиниться. Тому що в них є чудовий народ, який буде жерти пісну бульбу, але з останніх жил оплатить комунальні послуги.

Ну і що, що вбили якусь-там Катю Гандзюк із Херсона? І що? Тимчасова слідча комісія стане місцем піару тих, хто є безпосередніми членами мусорської мафії. І з цим ніхто нічого не зробить. Ніхто й нічого. Бо країна належить тим, хто здатен захистити себе і законом, і силою, і грішми. А силос нехай дивиться Зеленського і забувається.

З непритомними усе ясно. А от що робити притомним?

Що робити притомним у країні, яка втонула в несусвітньому цинізмі й наживі? Куди їм утекти від сірчаної кислоти в обличчя? Куди сховатися активістам, яким ламають руки під час акцій протесту? У кого просити підтримки, якщо щурі просять не хитати човен, адже щурів сильно нудить? Атошники — прикуплені, антикорупціонери — дискредитовані, громадські активісти — усунуті, притомні — розчаровані. До кого достукуватися, якщо кожен політик сколотив собі приватний фан-клуб зазомбованих сліпоглухонімих?

Я не знаю.

Точніше, я знаю, але моя думка мало кому сподобається, та й важить вона теж мало. Все закінчиться тим самим, що й завжди. Поки притомні рятують себе або ризикують своїм життям во ім’я решти невдячних ідіотів, оці самі невдячні ідіоти зроблять свою справу.

Ми маємо цілковито безпорадний народ, кинутий на саме дно соціального виживання. А притомні не мають механізму потрапляння в політику, тому що всі входи й виходи замуровано. Народити свою політичну силу, контр-системну й альтернативно-якісну, не здатен ніхто, адже правила гри це унеможливлюють (без грошей і медіа навіть не пхайся). Правляча каста може знищити кожного, хто занадто гавкає. А непритомні тільки того й чекають, бо гавкіт заважає їм спати. Гавкати поодинці — малопродуктивно. Гавкати хором — ще гірше, бо непритомні затуляють вуха.

Чи є інший спосіб?

Ми можемо мати сотні пречудових громадських ініціатив. Ми можемо мати тисячі якісних і дієвих ГО. Але вкупі це — гавкіт навпроти глухого залізобетону. Ми пробуємо культурно вплинути на гвалтівника. Ми просимо кривдника використовувати вазелін. Це все дурня.
Антикорупційники можуть поштучно виявляти і знешкоджувати воші — але перед нами багатотисячне стадо завошивлених, і цілого життя не вистачить, щоби руки дійшли до всіх.
Сміливі Каті-Гандзюки в кожному регіоні можуть воювати проти кланів і мафіозі, але в кінцевому результаті все закінчиться знешкодженням.
Чудові-пречудові молодіжні ініціативи, насичені молоддю зі світлими очима й устремліннями, можуть творити дива у громадському секторі — але це ні на що не впливає генерально.

Тому що всі якісно-альтернативні проекти та проектики не зазіхають на Її Сукість Державу. Усі ці оптимістичні рухи, ГО, ініціативи тощо повинні стати державою. Інакше це — хобі, дозвілля, ілюзія, самозадоволення.

УСІ ПРИТОМНІ ПОВИННІ СТАТИ ДЕРЖАВОЮ, інакше всіх згноять.

Як це зробити?

Перестати бавитися в покращення монстра. Монстра треба вбити. Систему треба оголосити помилкою і поставити на порядок денний єдине питання: ПОВНЕ ПЕРЕЗАСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ. Не покращення, не реформування, не косметичні процедури, не фасадна підрихтовка — а перезаснування. Як варіант — через новий суспільний договір (механізм розписується окремо і детально, не тут).

Починати треба з усвідомлення, що теперішня дійсність — це отрута. В ній борсатися чи пробувати в ній щось змінити – це переставляти доданки, від яких сума ЗЛО не поміняється.

Цей довгий і емоційний допис я підсумовую проханням до всіх притомних. Визнайте, що з державою, яка в нас є зараз, уже все зрозуміло. Пиши пропало. Каюк. Правлячу касту НЕМОЖЛИВО змінити через вибори. Вони — нездоланні, бо захищені дієвою системою й підкріплені силосом.

Відповідно, треба починати з фундаментального. Як мінімум — з усвідомлення тупика. Далі — визрівання ідеї перезаснування. Далі — пошук механізмів. Далі — намагнічування однодумців. Але треба починати. Бодай з чогось. Бо чим далі в ліс, тим менше дерев. Усі ці вбивства, розкрадання, передвиборча маячня — весь цей сюр ніколи не закінчиться.