Мама сказала, що дівчина з дитячого будинку не пара їх синові

Звати мене Валентина Іванівна, у нас дорослий син, Антон, ні дружини, ні онуків, а так хотілося онуків. Син завжди вважав, що одружуватися треба один раз і назавжди, він говорив:

«Хочу таку любов, як у вас з татом, на все життя».

Ми з чоловіком одружилися, коли мені 18 було, а чоловікові 20, ось і живемо разом в любові та злагоді. У нас своя квартира, у сина своя.

Дзвонить син і каже, що, разом з другом Іваном поїдуть відпочивати в Херсон, а по приїзді, він обіцяв купити нам путівки і ми поїдемо, відпочинемо, син ніколи про нас не забував. Ось проходить днів 10, дзвонить Антон і каже, що зустрів дівчину, вона з дитячого будинку, освіти немає, працює продавцем морозива.

Ця новина просто вивела мене із себе, яка така продавщиця, вона не пара нашому синові, без освіти, тим більше з дитячого будинку. Антон захлинаючись розповідав, яка вона добра, красива, і взагалі найкраща. Ми подумали, гаразд, приїде, поговоримо. Чоловік цю новину сприйняв спокійно, говорив:

«Ти ж хотіла онуків, ось і будуть. А освіту отримає, невже ми їй не допоможемо?»

Не пощастило моєму хлопчикові повернутися додому, рoзбивcя у авapiї. В одну мить життя стало чорним для нас з чоловіком. Ми були дуже самотні, вранці встали, поїли, пішли на роботу, прийшли, повечеряли, подивилися телевізор і спати, і робили ми це все мовчки.

Минуло 10 років, ми зараз на пенсії, сидимо вдома, не працюємо. В один з чергових чорних днів, дзвінок у двері, я відкрила і обімліла, на порозі стояв хлопчина, як дві краплі води наш Антон в двадцятирічному віці, а поруч з ним молода, красива жінка. Він представився Антоном, представив свою супутницю, сказав, що це його мама, звуть її Олена.

Я запросила їх в квартиру, поставила чайник, і коли ми сіли пити чай, Олена розповіла, що познайомилася з Антоном старшим в Херсрні, вона торгувала морозивом і що вона та сама Олена, на якій хотів одружитися їх син. Вона на початку подумала, що Антон її кинув, а потім дізналася про те, що він зaгинyв, до того часу, вона була вже вaгiтною.

Приїжджати до них, вона не хотіла, щоб не подумали, що вона приїхала через квартиру, залишилася в Херсоні, наpoдила хлопчика і назвала його на честь батька Антоном. У неї був дядько, який їй завжди допомагав.

Вона закінчила медичний інститут, працює лікарем у відділенні peaнімації. Заміж так і не вийшла, такого, як Антон старший більше не зустрічала. Син дізнався, що у нього є дідусь і бабуся і захотів з ними зустрітися. Ми з чоловіком сиділи і не могли слова сказати, не могли відірвати очей від Антона молодшого. Чоловік не витримав і сказав Олені:

«Спасибі, що приїхала до нас з сином, але потрібно було робити це набагато раніше, але все одно велике тобі донечко спасибі».

На сімейній раді вирішили, що Олена переведеться в у Київ і буде працювати тут, онук теж переведеться в університет. Будемо жити однією сім’єю. Наше життя стало різнобарвним, живим, щасливим, невістка виявилася доброю, порядною дівчиною.

Готуємося до весілля внука, у всіх нас все добре. Бракує, звичайно, сина, але онук заповнює цю втрату.

Любіть, бережіть себе і своїх близьких, дорожіть кожною хвилиною, проведеною з близькими і рідними вам людьми.

Валентина Іванівна, м. Київ.