Загадкове поховання на Тернопільшині (Фото)

Археологи висувають різні версії загадкового поховання у Тернопільській області.

Про це на своїй сторінці у Facebook пише доктор історичних наук, в.о. завідувача відділу археології Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, професор кафедри археології Львівського національного університету ім. Франка, завідувач відділу Інституту релігієзнавства Львівського музею історії релігії Микола Бандрівський.

Однією з найбільш цікавих, але одночасно й найбільш складних проблем дослідження стародавніх суспільств є спроба відтворення їх тогочасних духовних цінностей, світорозуміння, релігії, форм вшанування Бога. Як правило, про усі ці речі ми пробуємо говорити після аналізу результатів розкопок святилищ, храмів. Однак, чи не найбільше інформації про тогочасний духовний світ наших пращурів ми черпаємо із стародавніх поховань, в яких поза небіжчика, його орієнтація відносно сторін горизонту, положення рук, ніг, голови та супровідних речей – прикрас, зброї, предметів побуту, мають першорядне значення.

Здається, що може мати спільного археологія, а тим більше, стародавні поховання з таким вельми романтичним проявом нашого сьогоднішнього життя, як кохання, любов, подружня вірність (і не лише в коротко хвилевому земному житті). Однак, існуючі на сьогодні дані дають підстави саме так, а не інакше ставити питання – «кохання – навіки», точніше, над справжніми почуттями час не владний. І те, що цю сентенцію древні європейці сприймали не як метафору, а таки за нею жили, і то по – справжньому, свідчать недавні розкопки українських й італійських вчених.

Впродовж 1995 – 96, 1998, 2004 років археологічна експедиція Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України біля с. Петриків на південній околиці м. Тернополя досліджувала один з найбільших на сьогодні виявлених в Центрально – Східній Європі некрополів пізнього періоду епохи бронзи, який понад трьох тисячоліть тому залишили носії Висоцької культури. На сьогодні в Петрикові виявлено 183 поховання, з яких шість парних, тобто таких, в яких одночасно були поховані дві особи, найчастіше – чоловік і жінка. Серед цих парних поховань в Петрикові одне унікальне (в польовій документації воно позначене під № 27): в могилі міцно обнявшись лежали чоловік і жінка. Обидвоє були звернені лицями до себе, торкаючись чолами одне одного. Жінка лежачи на боці правою рукою ніжно пригорнула чоловіка до себе, поклавши зап’ястя своєї руки на його праве плече… Ноги жінки при цьому – міцно стулені і зігнуті в колінах, лежали поверх випростаних ніг чоловіка. На обидвох небіжчиках знаходилися бронзові прикраси, а в головах – розставлений півколом глиняний посуд: миска, горщик і три черпаки.

Парні поховання у Висоцькій культурі – звичне явище. Вперше на них почали натрапляти ще наприкінці ХІХ століття, коли Ізидор Шараневич і Михайло Грушевський розпочали розкопки епонімного некрополя у с. Висоцьке поблизу м. Броди на Львівщині. Опісля парні поховання в різний час були відкриті експедиціями Т. Сулімирського, В. Канівця, Л. Крушельницької та автора ще на 5 могильниках Висоцької культури. Отож на сьогоднішній день на території поширення останньої відомо 58 парних поховання. І, що цікаво: в той час, як в інших куточках Європи померлих чоловіків і жінок у парних похованнях вкладали, здебільшого, лише поруч одне одного, то в парних захороненнях Висоцької культури померлим у «парних могилах» завжди надавали елементів близькості, ніжності і неприхованої симпатії одне до одного: то долоні жінки вкладені в долоні чоловіка, при цьому уста останнього торкаються чола жінки, то руки обидвох небіжчиків сплетені в обіймах обіймаючи одне одного.

За оцінкою патологоанатомів укласти вже неживі тіла в такі обійми, просто неможливо. Скоріш за все, на думку цих фахівців, принаймі один з них надавав цієї своєрідної пози своєму тілу сам перед самою смертю. Напрошується здогад, що, згідно з тогочасними ритуалами і звичаями жінка, за певних обставин, вважала за краще піти услід за своїм померлим чоловіком. Для цього, скажімо, їй достатньо було випити чашу цикути (отрути), щоби легко й безболісно з’єднатись зі своїм покійним чоловіком. На нашу думку, це було добровільне рішення жінки. Можливо, вона не вважала за потрібне після смерті чоловіка жити з іншим, звикати до іншого способу життя. І, очевидно, вважала за краще відійти за своїм чоловіком. Це в жодному випадку не був акт суїциду. І не означало втечу ані від труднощів, ані від реальностей того часу. Такий вчинок з боку жінки був зумовлений, як припускаємо, лише внутрішнім духовним поривом, намаганням й далі бути поруч зі своїм судженим.

Очевидно, в той час на західних теренах сьогоднішньої України в середовищі носіїв Висоцької культури був дуже розвинутий інститут сім’ї і шлюбу з обов’язками одного перед одним. І в багатьох випадках суспільство того часу сприймало як належне, що жінка добровільно відходила з цього земного життя вслід за своїм чоловіком. Річ у тому, що люди пізньобронзової доби інакше могли трактувати феномен смерті, ніж більшість з нас сьогодні. Засадничою, очевидно, була віра в безсмертність людської душі й подальше її існування у Вічності (звичайно, в залежності від думок та вчинків, які вона чинила за земного життя). Можливо, саме у звичаях пізнього періоду епохи бронзи слід шукати витоки того загадкового обряду, який не раз був засвідчений середньовічними хроністами.

Відомо, що візантійський імператор Маврикій у своєму описі звичаїв у слов’ян УІ-УІІ ст. пише, що «…слов’янські жінки понад всяку міру зберігають вірність своїм мужам, причому настільки, що багато з них самі себе здушують по смерті мужа, не бажаючи вести усамітненого життя» (Strategicоn, lib. XI, cap 5). Подібну інформацію про західних слов’ян подав у УІІІ ст… і св. Боніфацій за словами якого «… Слов’яни так ревно плекають супружню любов, що жінка по смерті чоловіка, відбирає собі життя. Чеснотливою вважається жінка, що власною рукою завдає собі смерть, щоби разом з чоловіком згоріти на одному стосі (дров поховального вогнища – М.Б.) – (цит.за: Jaffe, Bibliot. rerum. germ., t.III,s.712). Навіть в Литві ще на початку ХІІІ ст. був зберігся звичай, що вдова після смерті чоловіка завдавала собі смерть добровільно. Наприклад, в Лівонській хроніці під 1205 роком сказано, що «…розповідав один священник, який тоді в Литві перебував у полоні, що в одному селі 50 жінок вбили себе з причини смерті їх чоловіків. Це й не дивно, адже вони вірять, що з своїми чоловіками в другому житті скоро знову будуть жити».

Отож, відкриття одразу кількох парних поховань чоловіка й жінки в Петрикові та в інших місцях Європи (наприклад, повідомлення в лютому 2007 року світових інформаційних агенцій про відкриття італійськими археологами парного поховання в Мантуї) доводить, що роль жінки (а ширше – взаємини чоловіка й дружини) в ранньоісторичних суспільствах Європи залишається все ще недостатньо вивченим. Вважаємо, що парні поховання на кшталт Петрикова й Мантуї з усією очевидністю демонструють усім нам гідний подиву світ почуттів і подружніх обов’язків, якого дотримувалися в Європі понад три тисячоліття тому, – робить висновок археолог Микола Бандрівський.