Гроші розбрату

З єдиною племінницею Олена Іванівна не бачилася 12 років. За весь цей час колись близькі люди не зробили навіть кроку назустріч одна одній, наче викреслили одна одну їз свого життя.

І раптом – телефонний дзвінок:

– Хрещена, можна я до вас приїду?

– Приїжджай, якщо хочеш, – підкосилися ноги в Олени Іванівни, їй забракло повітря.
Поклала слухавку, а попереду була довга ніч з морем тяжких спогадів.

Непутящий молодший брат Олени Іванівни загинув у п’яній бійці, коли його донечці Марті виповнилося лише 6 рочків.

Жила молода сім’я у приватному батьківському будинку – у кращій його половині.
У другій частині – мама і батько Олени Іванівни – прості і добрі старші люди.

Як же всі вони тяжко перенесли втрату рідної людини!
Тому й всю свою любов сповна віддавали єдиній внучці і племінниці Марті, яка залишилася без батька.

Овдовіла невістка дуже швидко знайшла іншого і переїхала з Мартою до нового чоловіка.

Спочатку Марта приїжджала до бабусі з дідусем дуже часто. Для них це було велике свято. Готували смаколики, бо приїде їхній найдорожчий скарб.

Однак, чим старша ставала дівчинка, тим менше мала часу і бажання навідуватися до рідних. Тепер вона приїжджала тільки на Різдво, дні народження, і коли на грядках достигав врожай.

Марта дарувала бабусі з дідусем вітальні листівки, а вони їй пухкенькі конверти з грошима, навантажуючи корзини фруктами і овочами, та ще й викликали Марті таксі і платили за дорогу.

Рідні не дивувалися, навпаки, були безмежно щасливі, що внучка їх не забуває, коли приїжджала просити грошей спочатку на випускний вечір, потім на вступ в інститут, а пізніше – на весілля і купівлю квартири.

Старенькі відкладали для Марти зі своєї пенсії кожну копійку. Хрещена теж докладала туди чималі внески.

Бабусю з дідусем покидали сили, вони все частіше хворіли. Першим відійшов у кращий світ дідусь. Бабуся злягла і була прикута до ліжка майже чотири роки.

Улюблена внучка Марта, в якої син на той час вже пішов у дитячий садок, обмежувала свою турботу телефонними дзвінками: «Як там бабця?». А приїхала лише на пoxopoн.

Заповіту старенькі не залишили. Та бабуся неодноразово наказувала Олену Іванівну, щоб після її cмepтi, виручені від продажу будинку і землі гроші, вона розділила з Мартою.

– Хресна, а для чого нам двом вступати у права спадку і збирати гори документів? – запитала Марта.

– Для чого вам бігати по кабінетах і висиджувати у чергах, якщо ви і так стільки часу і сил віддали бабусі? Давайте, я оформлю все на себе, знайду покупця, а грошима ми з вами поділимося.

Олена Іванівна погодилася, тим більше, що свідками розмови були родичі і сусіди.
Вирішили, поки племінниця вступатиме у право власності, хрещена доглядатиме за будинком і городом.

Вигляд у старенької хати не був презентабельним, тому Олена Іванівна оформила кредит, запросила бригаду майстрів, щоб привели його у «товарний вигляд».

Покупця знайшли, оформили усе законно. Однак в день вручення половини суми від продажу до Олени Іванівни приїхала не Марта, а її мама.

– Марта захворіла, – сказала вона. – Тому гроші привезла я – твою суму – 5 тисяч гривень за догляд за бабусею і будинком, сподіваюсь, тобі вистачить?

– Як 5 тисяч гривень? – Олена Іванівна аж сіла на стілець. – Дім і ділянку продали за 10 тисяч доларів.

– Нічого не знаю, – занервувала невістка. – Мені сказали дати тобі ось ці гроші. Я їх привезла! Слухай, Олено, для чого тобі, самотній жінці, більше грошей?! А Марта з чоловіком нарешті куплять машину. Все! Законна власниця – Марта, так що ти нічого не доведеш!

Олена Іванівна кинулася телефонувати хрещениці. Марта довго не брала трубки, а потім видала тітці все, що думала про неї.

– Хресна, а для чого вам гроші? – повторила вона слова своєї матері. – Ні чоловіка у вас, ні дітей. А ці гроші, які я виторгувала за дім, – як компенсація за мого тата – пuяка. І не дзвоніть мені більше!

Олена Іванівна здалася.

І раптом дзвінок із минулого. Племінниця виглядала втомленою і пригніченою.

– Пробач, хресна! – витиснула з себе Марта і простягнула Олені Іванівні паперовий згорток.

– Що це?

– Ваша частка з бабусиного будинку. Тільки ви мені пробачте, благаю.

Олена Іванівна машинально зважила згорток на долоні. Надто легкий він. Через нього вона обрекла себе на роки ізоляції від рідних і соромітницьку боротьбу з ними? Чи не мудріше би було ту образу проковтнути і пробачити всім?

– Виходить, у тобі прокинулося сумління? – вколола Олена Іванівна племінницю.
У відповідь Марта заплакала.

– Хресна, мій синочок сліпне. Операція не допомогла. Лікарі не можуть зрозуміти, у чому справа.

Ми їздили до ясновидиці, вона сказала, що це мені кара за образу, якої я комусь завдала. Хресна, візьміть гроші і пробачте мені!

– Є, виходить, Вищий суд і справедливість, – подумала Олена Іванівна. І промовила своє рішення:

– Грошей я багато не візьму. Тільки на зубні протези. Усе решта забери на лікування сина.

Ти мала рацію тоді: мені вже справді нічого не треба.

Марта усміхнулася, кинулася тітоньці на шию, запросила у гості.

Олена Іванівна спостерігала за тим, як гроші розбрату потонули у недрах сумки племінниці, і думала, що ходити у гості і опинитися поруч з дівчиною, яку колись вона вважала своєю донькою, вона наразі не готова. А далі – життя покаже.