От і втекла в Італію, бо в селі людям в очі дивитися не можу

«Які прекрасні голубі оченята, як безкрайній океан сині! Точнісінько такі, як у мого синочка Василя…були…», – сльози лилися рікою по щоках 60-річної Марії, і ніяка сила їх не могла зупинити.

Вона все плакала, але утішати її ніхто і не збирався, бо не було кому. А далекі родичі, сусіди і знайомі відверто цуралися її, після того, як Марія так вчинила з своїм сином і онуком.

З того часу минуло вже два роки, як її єдиного сина, Василя привезли мepтвuм із Польщі. Поїхав «на заробітки» з маминої ініціативи.

Але все ж могло бути по-іншому. І Марія була б зараз і щасливою матір’ю, і бабусею. А зараз, вона жінка, яку відверто нeнaвuдuть усе село.

Марія була місцевою «бізнесменкою» в районі. Возила ліс, мала лісопилку. Чоловік помер 5 років тому, відтоді на її плечі лягли всі турботи по господарству і бізнесу.

І, треба сказати, що вона успішно з усім справлялася. Зате і характер мала різкий, дещо чоловічий. Усі її вказівки підлеглі виконували миттю. Сказала – як відрізала.

Три роки назад її єдиний син Василь дуже «розчарував» маму, зв’язавшись з місцевою дівчиною із дуже бідної сім’ї.

Надійка (так звали дівчину) якось дуже швидко і підозріло для Марії оголосила про свою вaгiтнicть.

«Ніколи не допущу, щоб ти зв’язався з цією жебротою! Бач, що надумала! Пов’язати мого синочка чужим бaйстpям!», – кричала Марія.

Василь мамі не перечив. Не казав ні «так», ні «ні».

Ініціативу в руки взяла ще зовсім юна Надійка. Насмілилась прийти додому до Марії і Василя і довести до їх відома, що вона, хоч і бідна, але не бреше. Дuтuнa, яку вона носить, від Василя. І хоч вона і розуміє, що не пара Василю, та все ж благає прийняти її і дuтuнy.

Бо без підтримки вони зовсім пропадуть на цьому світі. Надійці тільки ж 18. Батьки п’ють. Хто допоможе, як не рідний батько майбутньої дитини.

Та замість співчуття отримала стycанів від Марії і вказівку нізащо більше сюди не повертатися. Тут їм не раді. Тут їх не приймуть ніколи. А свої казки нехай комусь іншому розповідають.

Вночі Марія так і не змогла заснути. Всю ніч обдумувала, як має «допомогти» синові. І придумала.

Зранку поїхала здавати документи на робочу візу в Польщу. Не для того, щоб син щось заробив, ні.

Це був план втечі на якийсь час з села. Поки все вляжеться.

Візу зробили дуже швидко, і вже за два місяці Василь був у Польщі. Та не так сталося, як гадалося.

Василь працював на будівнициві. Аварія відбулася, не пройшло і місяця. І от – його привезли в село.

Почорніла від горя Марія не знала, куди себе діти. Як жити далі? На пoxopoн не пустила вaгiтнy Надійку, та ще й перед усіма людьми звинуватила, що все це через неї сталося. Що якби не зводила наклепи на її Василя, не було б зараз у неї такого гopя.

Через місяць народилося дитятко. Син.

Марія лише чула, що назвали його цинічно – Василем, як і її синочка. Дивитися на дитину не мала і гадки, бо була твердо переконана – дuтuна не їхня!

Та від правди не втечеш. Пройшло два роки. Марія йде по вулиці і бачить ніби видіння: її малий Василько, ледь вбраний (хоча на вулиці доволі холодно), в гумових чобітках, грається під старою, майже зруйнованою хатою.

Виглядав дуже збідований і недоглянутий. Як потім з’ясувалося, Надійка змушена була його залишати із своїми батьками-п’яницями, а сама їздила в район на роботу, щоб заробити їм усім на кусень хліба.

Які оченята! Таких ніде більше в світі не знайти! Це ж очі її Василя! І як вона раніше цього не розпізнала.

До магазину Марія дійшла ледь жива. Їй здавалося, що вже давно всі люди зрозуміли, що Василько – її внук, бо схожість була неймовірна. І тільки вона вона вперто відмовлялася вірити в це, та ще при кожній нагоді поливала Надію і її сім’ю брудом.

Якось, в одну мить, Марії стало дуже тісно і ніяково в селі. Не знала вона, як має дивитися в очі своїм односельцям, Надійці, але, – найгірше – як вона має дивитися в очі своєму внукові Васильку?

Він же її ніколи не пробачить. Адже це вона бездумно і бездушно забрала у нього, маленького, тата, а у себе – зміст життя.

Довго не думала. І через місяць Марія була уже в Неаполі. Буде спокутувати свій гріх тут, далеко від дому.

А ще – постійно бачити ці очі перед собою і картати себе до самої смерті. Але тут це буде трохи легше, бо хоч від людського осуду можна сховатися.