Дівчина пішла до ворожки і, добре заплативши їй, попросила розлучити закоханих.

«Благатиму в неї прощення…». — Ви не знаєте часом цієї жінки? Її звати Люся, дівоче прізвище Самійленко, — незнайомка з надією зазирала в очі молодим матусям, що наглядали за малюками в пісочниці, демонструючи старе, ще чорно-біле фото. — Ми з нею разом навчалися, вже багато років не бачились. Але хтось із одногрупників мені сказав, що Люся мешкає на цій вулиці.

Слово за словом — і незнайомка повідала молодим жінкам свою історію. Їхня дружба з Люсею почалася із перших днів навчання в інституті. Правда, важко було зрозуміти, що саме поєднувало цих дівчат. Вдачі у них були різні: сміхотунка і щебетуха Наталка й серйозна, старанна, відмінниця Люся.

Майже увесь свій вільний час студентки проводили разом, жили в одній кімнаті гуртожитку, ділилися мріями і таємницями.

— Усім здавалося, що ми — наче рідні сестри, — зітхнула Наталя, продовжуючи оповідь. — Мені справді було цікаво з Люсею. Але зізнаюся: я їй заздрила. Вона зростала у повній сім’ї, з дитинства батьки купали її в любові. Жила у достатку. Не те що я, при матері-одиначці, яка працювала прибиральницею і сама «тягнула» нас удвох із братом.

Особливо недобре на душі стало дівчині, коли Люся почала зустрічатися із Богданом. Він виявився тим хлопцем, про якого вона мріяла: добрим, уважним, ніжним. «Знову все найкраще в цьому житті дістається Люсьці, — міркувала дівчина. — Всі її люблять, усім вона подобається, у будь-якій компанії їй раді. Ще й такого кавалера відхопила».

У Богдана з Людмилою йшлося до весілля, а в Наталки особисте життя ніяк не клеїлося. Хороший настрій подруги почав її все дужче дратувати. Додалися ще й сімейні проблеми: брат щось поцупив, і його могли запроторити до в’язниці.

Донині Наталка не знає, як зважилася на таке, але тоді нею заволоділа одна думка: «насолити» подрузі, яка й гадки не має що таке серйозні, дорослі негаразди. Дівчина пішла до ворожки і, добре заплативши їй, попросила розлучити закоханих.

Не минуло й тижня, як пара почала сваритися, конфліктувати. Через деякий час Люся із Богданом розірвали стосунки. Дівчина стала сама не своя: почала часто плакати, замкнулася в собі.

— Тоді мені стало страшно. Йдучи до знахарки, я сприймала усе напівсерйозно, в магію, можна сказати, не вірила. Проте, коли побачила, що вчинила, пошкодувала. Та минулого назад не вернеш, — продовжувала розповідь Наталя. — Мені було лячно спілкуватися з Люсею, я відчувала свою провину і старалася уникати її товариства. Тому зраділа, коли після літніх канікул дізналася, що подруга забрала документи з інституту й вирішила не продовжувати навчання.

Відтоді жінка більше ніколи не бачила Люсі. З роками їй навіть почало здаватися, що розлучення з Богданом і її візит до ворожки — простий збіг.

Спливав час. У Наталки з’явилася сім’я, діти. Ось і донечка збиралася під вінець. Але за кілька тижнів до весілля щасливе очікування сім’ї перекреслила трагедія — наречений Даринки загинув під колесами автівки.

— На доньку тяжко дивитися. Вона перестала їсти й спілкуватися. Я боялася, аби Даринка не збожеволіла, тому, щоб врятувати її, звернулася до медиків. Але лікування не дає ніякого ефекту, моїй дитині не кращає. Це жахіття триває майже півроку, — розплакалася Наталка. — Ридаючи біля доньки, я згадала свою подругу Люсю і свій підлий вчинок, її заплакані очі. І врешті усвідомила, який тяжкий гріх учинила.

Не знаючи, як бути, жінка пішла до сповіді. Священик довго розмовляв із нею, порадив багато молитися, а ще — віднайти Люсю, усе їй розповісти і попросити вибачення.

— Не знаю, чи простить мене подруга, дуже зле я вчинила, — ледь чутно шепотіла Наталка, вдивляючись у фото двох юних дівчат. — Але якщо треба, я стану на коліна і благатиму в неї прощення за свою заздрість і легкодумність. Надіюся, що моє розкаяння допоможе Даринці одужати, а мені — віднайти душевний спокій та примирення з Люсею.