Віра плакала над чоловіком і шкодувала, що не встигла помиритися – її сон врятував його

Віра сиділа в кріслі і робила вигляд, що читає книжку. Насправді вона зовсім не читала. Вона сердилася. Сердилася на свого коханого, Сергія, який розвалився на дивані і дивився по телевізору новини. Він по телевізору зазвичай тільки новини і дивився. На більше часу просто не вистачало: її чоловік дуже багато працював.

Спочатку він багато працював, щоб прогодувати дружину і двох синів. А тепер, коли хлопчаки виросли і стали на ноги, продовжував так багато працювати чи то за інерцією, чи то тому що йому подобалося жити в постійному цейтноті.

А ось Вері це не подобалося. Вона непомітно кинула погляд на чоловіка. Так, чоловік у неї, звичайно, хороший. Дбайливий, господарський. І виглядає він в свої сорок сім дуже молодо: стрункий, підтягнутий, широкоплечий. І навіть коли лежить на цьому дивані, закинувши руки за голову, в футболці і стареньких треніках, ним можна милуватися. Ось тільки часу у нього ніколи не вистачає.

Ось і вчора він затримався – попросили полагодити «зовсім yбuтuй», за його словами, комп’ютер. І він, звичайно, не відмовився. Полагодив. Руки-то – золоті. І навіть приніс дружині на зароблені додатково гроші подарунок до річниці їхнього весілля. Але хіба в подарунку справа?! Двадцять п’ять років сімейного життя – чверть століття. І Віра замість подарунка хотіла провести з чоловіком весь вечір. Ось це був би подарунок! Неквапливо повечеряти разом з синами, вони завітали в гості, порозмовляти спорідненим душам. Ось в чому радість!

А так все вийшло зім’ято, на бігу. Сергій прийшов пізно, коли пиріг охолов, і хлопчаки вже м’ялися в кріслах, втомившись чекати батька і сімейного свята. Віра змовчала вчора, зате сьогодні, в неділю, висловила все, що накопичилося: і про життя на бігу, і про те, що всіх грошей не заробиш, і про те, що ми працюємо, щоб жити, а не живемо, щоб працювати.

Сергій не сперечався, жартував, смішив дружину, і цим ще більше розсердив її, і Віра демонстративно замовкла і мовчала ось уже півдня. Ось і зараз вона сиділа в кріслі з книжкою в руках і сердилася.

Віра кинула поверх книги погляд на чоловіка, а потім, тихенько зітхнувши, встала і пішла у ванну кімнату. Зазвичай на прийняття ванни у неї йшло хвилин сорок: спочатку пустити піну і довго ніжитися в ароматній воді, потім не поспішаючи помитися, і закінчити справу прохолодним душем.

Сорок хвилин у ванній кімнаті текли неспішно. Віра лежала і думала, як помиритися з чоловіком. Все-таки він у неї дуже хороший. Ось вчора подарунок приніс – парфуми улюблені, хоч вони і дорогі дуже. І вчасно: заповітний флакончик встиг закінчитися. А він зауважив, хоч і завжди поспішає.

Так, чоловік у неї хороший. Треба помиритися. Сказати йому що-небудь ласкаве. Вона, теж часто все на бігу робить. І на слова ласкаві так часто часу не вистачає. Все більше лає чоловіка, бурчить, а то і покрикує, ось як сьогодні вранці.

Гаразд, ось зараз вона вийде з ванни, на мокре волосся – крапля улюблених парфумів – і до чоловіка – миритися. А він обійме її ласкаво, притисне до себе і скаже: «Моя маленька». І це буде дуже приємно: знати, що є людина, яка любить і називає маленькою, незважаючи на роки і зайву вагу, і ось цю, яка нещодавно з’явилася зморшку на лобі. І вона уткнется носом в його плече, таке рідне і тепле, таке широке і надійне, і їм буде так добре разом.

Віра вийшла з ванної кімнати і насторожилася. Якийсь хрип доносився з кімнати – це що – телевізор? У кімнаті була напівтемрява серед білого дня, і по спині побіг холодок.

Віра повільно увійшла до кімнати і з жaхoм побачила бліде обличчя чоловіка, закриті очі, сині губи. Гублячи рушник, вона заметушилася по кімнаті. Вискочила на сходовий майданчик, почала дзвонити в усі двері, кинулася назад, неслухняними руками стала крутити диск телефону.

Швидка приїхала через десять хвилин. Сусід Віктор робив її чоловікові штучне дихання, сусідка Зоя обіймала сyдорoжно схлипуючу Віру. Лікарі закрутилися над лежачим Сергієм, але їх клопоти швидко скінчилися. Один з лікарів, похмурий, чорнявий, підійшов до жінок і сказав:

– Пізно.

– Що – пізно?! – скрикнула Віра.

– Все пізно. Запізнилися. Хвилин на сорок б раніше. Де ви були, коли почався сeрцeвий напад? А тепер – що ж. Викликайте трyпoвoзку, а нам потрібно їхати, у нас виклики, робота.

Віра погано пам’ятала, що булo далі. Вона сиділа на підлозі поруч з диваном і тримала чоловіка за руку. Рука була ще теплою, і їй здавалося, що це страшний сон, що Сергій просто спить. Віра сказала:

– Сергію. Як я тепер без тебе, а? Ти не можеш залишити мене одну, не можеш! Розумієш! Так не можна! Я не можу без тебе! І не хочу!

Віра замовкла і подумала, що тепер ніхто не назве її «маленькою». Ніхто не зрадіє хлопчакам, які прийшли в гості. А якщо вони захочуть одружитися, то її чоловік ніколи про це не дізнається. І не буде сидіти з нею поруч на весіллі, і не буде стискати її руку, коли молодим закричать «гірко!» І якщо у них з’являться онуки, то її чоловік не зможе разом з нею порадіти їх посмішці, і агуканню, і першим словам. І не піде з онуком по алеї, підкидаючи його в повітря.

І це все! Все життя! А кому вона тепер уткнется в плече? Що – цього рідного, широкого, теплого плеча – більше не буде в її житті? Ніколи?

Але ж вона не встигла, так багато не встигла! Вона не встигла помиритися з ним. Не встигла сказати, що і не сердиться зовсім. Що любить його, свого рідного і ненаглядного чоловіка. Не встигла.

Віра встала перед диваном на коліна і стала просити, крізь сльози і біль:

– Господи, поверни мені його, будь ласка! Ну, будь ласка, Господи, поверни мені його! Я дуже прошу тебе! Будь ласка! Я так прошу тебе! Змилуйся, милосердний Господи! Поверни мені мого чоловіка! Я так часто сварила його і бурчала, але Ти ж знаєш, що я любила його. Завжди стежила, щоб він не пропав, щоб тепло одягнувся. Щоб сорочка чиста. Господи, що я таке кажу? Я хотіла тільки сказати, що я нічого не встигла. І що я люблю його.

Віра довго плакала, поки не забулася, сидячи у дивана.

Відкрила очі від різкого звуку. По телевізору йшли новини, і показували якусь кaтaстрoфу. Віра схопилася з крісла, і чоловік подивився на неї здивовано. Книга впала з колін, і Віра застигла біля крісла, дивлячись на книгу в подиві. Оце так, чого тільки не присниться. Особливо, якщо по телевізору всякі жaхu показують. Віра струснула головою, проганяючи залишки сну, а потім пішла у ванну. Сорок хвилин у ванній кімнаті – приємне заняття.

Віра повільно увійшла у ванну, включила воду, постояла трохи в нерішучості, а потім повільно пішла назад. Йшла чомусь обережно, затамувавши подих. Відчула полегшення, коли побачила в кімнаті яскраве сонячне світло замість напівтемряви з її сну.

Підійшла до дивана і опустилася на коліна поруч з чоловіком. Потерлася носом об ніс. Сергій посміхнувся. Спробував сісти і обійняти її, але якось слабо зойкнув. Закусив губу, щоб не застогнати і не злякати дружину.

Віра швидко піднялася на ноги. Їй хотілося закричати від жaху, але вона замість цього робила все швидко і чітко: сходовий майданчик, відчайдушні дзвінки, сусіди Зоя і Віктор. Блискавично метнулася назад до телефону. Швидка приїхала через десять хвилин.

Лікарі закрутилися над лежачим Сергієм, але їх клопоти швидко скінчилися. Один з лікарів, похмурий, чорнявий, підійшов до жінок і сказав:

– Ну що ж, напад купований.

А потім раптом посміхнувся і перестав бути похмурим:

– Вчасно ви нас викликали! До дільничного запишіться на прийом в понеділок.

Коли швидка поїхала, а сусіди пішли, Віра сіла на диван поруч з чоловіком. Нервове напруження ніяк не відпускало, і вона вся тремтіла. Потім взяла його за руку, притиснула її до губ і заридала. А він обійняв ласкаво дружину і сказав:

Ну, що ти, маленька. Все добре.

І вона вткнулася носом в його плече, таке рідне і тепле, таке широке і надійне.