Наpoди мені сина, – сказав коханий у перший день нашого роману. – Я наpoдила б тобі кілька синів, якби могла

Поговоримо навстіж

Сиди собі і плач, хоч очима витечи. Нікому до тебе діла нема. Бо, що ті жіночі сльози – хіба якісь задавнені образи, миттєві емоції, внутрішня напруга, що рве єство, як блискавка небо. Кому яке діло, що тобі дихати не хочеться без нього…

– Наpoди мені сина, – сказав він у перший день їхнього роману, якого не обговорював лише лінивий. Роману, який почався з казки.

– Я наpoдила б тобі кілька синів, якби могла…, – бриніла вона серцем та нічого нікому не казала про вирок лікарів. Ще не змирилася з діагнозом «бeзплiддя», бо напевне знала, що в житті ще продзвенить щастя дитячим сміхом.

– Я наpoджу тобі сина, лише не хочу, щоб ти був йому «недільним батьком».

Не зазвучав її голос твердо чи пронизливо, тільки долетів, проникнув у святу святих – де все звершується. Кажуть, що бажання треба формулювати для Всесвіту правильно, туди не долітає частка «не».

Вона відразу зaчaла дитину. Хоч важко носила, та раділа кожним днем, гарнішала у своїй вaгiтнoсті. І зовсім неважливо було: хто що говорить, як на все це дивляться родичі. І взагалі – усе, окрім коханого, стало неважливим. Бо він виявився найпершим, довершеним, справжнім наповненням її сутності. Коханням її життя…

Щастя нашаровувалось у її душі картинками зустрічей, моментів передчуття і очікування. Вона жила, як у сповільненій зйомці, коли від однієї його усмішки – «привіт, моя радосте!» – до іншої минала вічність.

Синок, тільки почав рухатися в лоні, теж реагував на присутність батька, як зайчик-чеберяйчик.

– Назвемо його Дмитриком, – додавав коханий, коли слухав, як рухається дитина. Цілував живіт і йшов додому.

А вона залишалася зі своїми думками і бажаннями в порожній квартирі, яку він винаймав. Та не почувалася одинокою, адже її маленький Дмитрик постійно нагадував про себе. Літала у своєму світі мрій і вигадок – тренувала підсвідомо у собі творця. Її фантазїї, вплітаючись у вереницю сил, які рухають світом, наче оживали, штовхали до дій та вчинків. І вона навчилася знаходити вихід навіть, здавалося б, у безвихідних ситуаціях.

Хоч втомлювалась на рутинній роботі, надвечір брала в руки палітру, вмикала настроєву музику і малювала.

– Чого ти півночі стояла за мольбертом, тобі ж треба добре їсти, гарно спати, – корив її при черговій зустрічі, – берегтися…

– Мені треба берегтися від порожнечі, яка зносить мене, коли тебе немає поруч, – поривалася розповісти йому про всесвіт своїх почувань.

Але йому вистачало лише ceкcу.

Дмитрик з’явився на світ трішки раніше, ніж вона собі вирахувала. З’явився вранці, при важких пoлoгах, які мало не забрали його матері. Та обоє виявились міцними.

Всесвіт відгукнувся на її прохання, подарувавши вимріяну радість материнства. Коли вирішила повідомити радісну звістку, в телефоні почула його знервований голос:

– Чудово, просто чудово. Я зараз не можу розмовляти, передзвоню…

Вона розуміла, що коло нього дружина і слова, які в той момент були найважливіші, просто застрягли в його горлі, не з’явились, не наpoдилися.

– Сиди собі і плач, хоч очима витечи, – квилила вона, бо сильним жінкам не так вже й важко розродитися сльозами. Плакала вона, плакав Дмитрик на руках, плакала осінь за вікном пoлoгового будинку, поставивши в анкеті життя прочерк навпроти слова «батько».

– Давай поговоримо навстіж, – наступного дня твердо сказала йому в слухавку, бо прийти в пoлoговий сам не наважився. Просив подумати, «не пороти дурниць», не квапити події. Та в ній наче щось перемкнуло. І все зачарування його голосом, усмішкою, дотепністю, ласкою – розтануло, розвіялося, щезло за ніч.

На квартиру вона приїхала лише, щоб забрати речі. Знайшла прихисток в домі давніх знайомих, які працювали за кордоном. Почала малювати відразу, хоч була виснажена до краю. За кілька ночей, які Дмитрик подарував їй завдяки спокою і міцному сну, вона завершила картину. Так і назвала її – «Поговоримо навстіж», де вивершила все, що прагнула сказати коханому…

Картини наpoджувалися одна за одною і критики навперебій вихвалювали її творіння. Полотна немовби здобули крила і розліталися в різні кінці країни, в різні домівки, де прагнули побачити ескізи справжніх почуттів.

Коли в черговий раз в телефоні прозвучало його патетичне: «Ти мене втратиш», вона констатувала: «Це не стрaшно, адже я знайшла себе…»

Автор – Зоряна ЗАМКОВА

За матеріалами видання Наш День