Пробач, Павле. Пробач: мій чоловік не може мати дітей і я вaгiтна від іншого

Мій чоловік не може мати дітей. Я вaгiтна від іншого. І він про це знає. Старий вагон стогне і розхитується, стукіт коліс пришвидчується, із сусіднього купе долинає ледь чутна розмова на таку болючу і заїжджену сьогодні тему. Примружую очі й роздивляюся сонячних зайчиків, що біжать за вікном, чіпляючись за голі дерева і лінії електропередач.

Ти спиш або вдаєш, що спиш, підставивши обличчя першому весняному сонцю. Такий врівноважений, тихий, майже нерухомий. Лише Богові відомо, що відбувається у тебе в душі. Про що ти думаєш? Хто ми одне для одного?

Ми познайомилися з Павлом тоді, коли мені було сімнадцять. Мобільні телефони щойно стали масово доступними. Якось на День студента подруги придумали розвагу. По черзі ми навмання набирали номер і чекали, допоки хтось на тому кінці візьме слухавку. Мені одразу сподобався його голос. З ним було легко спілкуватися, ми розмовляли так, як давні друзі.

А коли дізналися, що живемо в одному місті, одразу домовилися про зустріч. Спершу я боялася, що батькам він не сподобається, бо Павло був старший за мене на 15 років. Та моя мама була в захваті від майбутнього зятя. Ми швидко справили весілля. А повернувшись після медового місяця, почали облаштовувати свій маленький, але дуже затишний будиночок і нишком мріяли про діток. Та минали місяці, а “смужка” ніяк не подвоювалася. Урешті після обстежень у Павла виявили неплiднiсть. Що ж, якщо так… Ми провадили активне життя: записалися на танці й театральні курси. А вечорами їздили містом на велосипедах. Я вже й думати забула про дітей. Мені було добре, я почувалася коханою і щасливою.

Якось Павло прийшов з роботи під обід. “Збирайся, — сказав він. — Сьогодні ми ночуємо в горах”. “Про які гори ти говориш, Новий рік за кілька годин? Ми ж із друзями домовилися”, — відрубала я йому. “Повір, тобі сподобається”, — промовив і взявся пакувати наплічник. А вже за кілька годин ми напинали намет на невеликій галявині біля підніжжя засніжених гір. Вилізти вище в нас не було шансів, бо у Карпатах того дня випав глибокий сніг. Ще ніколи дешеве шампанське не було таким смачним, а нічне небо таким глибоким і чистим.

“Чуєш, це — вовки, — сказав Павло, коли ми почули завивання. — Але не бійся, вони далеко і до нас не підійдуть”. Я й не боялася, не вперше ж у горах. Але, звісно, вдала, що мені дуже страшно. А серед ночі почули якийсь шурхіт, хтось явно обнюхував наш намет. Перше, що спало на гадку, — вовки! Від страху я не могла поворухнутися, Павло, здається, теж злякався. Але тієї миті наш вовк почав якось знайомо скавчати.

“Та це ж собака”, — зітхнув мій безстрашний чоловік і вийшов з намету. За хвилину він повернувся з маленьким, може, кількамісячним цуценям за пазухою. Ми забрали Вовчика із собою. Спершу він оселився у нашому домі, а потім і в моєму серці. Відтоді й на кілька літ життя в нашому будиночку ніби завмеpло: сон, робота, дім, прогулянки із собакою. І так по колу.

Спершу Павло забував цілувати мене вранці й дарувати квіти, потім ми вже й зовсім перестали розмовляти і навіть спати лягали мовчки. А зранку все починалося спочатку. Ти — дуpепа, казали мені, подруги. Ну чого тобі ще треба? Він у тебе такий гарний чоловік, не п’є, не зраджує, в комп’ютерні ігри не бавиться, та ще й у всьому тобі потакає.

Справді, дурепа, думала я. Єдина біда — не можу жити без кохання, та й Павло вже давно не виглядав щасливим і безтурботним. Того вечора, після ще одного скандалу, я гримнула дверима і пішла гуляти з собакою. У повітрі пахло талим снігом і торішнім перепрілим листям. Весна набирала сили, щоб нарешті дихнути на повні гpуди. Та мені було не до того. Що я роблю не так? Чому він так зі мною поводиться? З головою поринувши у важкі думки, я не одразу зрозуміла, що сталося.

“Здається, ваш хлопчик зацікавився моєю дівчинкою”, — почула як крізь вату.

Підвівши очі, побачила, як Вовчик весело катуляється по траві з якоюсь “кралею”.

“Він у мене ще той ловелас”, — не роздумуючи, гукнула у відповідь і повернулася до свого випадкового співрозмовника.

Ним виявився милий хлопець, приблизно мого віку. Звали його Сашком. Не знаю чому, але з ввічливості я вирішила, що треба перемовитися з ним ще кількома загальними фразами. А отямилася тоді, коли вже розповідала йому про сьогоднішню сварку з чоловіком. Отак ми й познайомилися.

“Вибач, що втрапив під гарячу руку. Сподіваюся, ти не напишеш про це у Фейсбуку”, — бовкнула на прощання і пішла додому. А через кілька днів ми знову зустрілися у поліклініці. Виявилося, що обоє ходимо до одного терапевта. Правда, він прийшов за довідкою, я ж через справжню недугу.

“Ти знаєш, а я вчора бачив твого безсердечного чоловіка, — сказав Сашко. — Дуже мила людина, виявляється. Так гарно з ним погомоніли”.

“Знущаєшся?” — перепитала у відповідь. Ми ще перемовилися кількома жартами, потім вийшла лікар і забрала його до кабінету, а мене скерувала на лабораторні аналізи. А коли я повернулася, Сашка вже не було.

“Ваш хлопець дуже поспішав і просив передати, що чекатиме вас увечері на старому місці. І щоб ви не забули взяти якогось там Вову”, — сказала санітарка з фіолетовим волоссям.

“Може, Вовчика? І він не мій хлопець, у мене є чолов…” — почала виправдовуватися. І недоговорила.

Увесь день був для мене одним великим передчуттям вечора. Я не впізнавала саму себе. Невже закохалася? Ото халепа, ще цього бракувало, ніби й так проблем нема. Я вагалася до останньої миті, а потім надягнула найкращі джинси й пішла. Це ж лише один раз, заспокоювала я себе, А потім він торкнувся мого волосся — і світ перевернувся, я вже не могла думати ні про що інше. Через три місяці не втрималася і розповіла все чоловікові.

“Ти молода, і я розумію, що не виправдав твоїх сподівань, — спокійно сказав Павло. —Тому, якщо хочеш піти, я допоможу тобі спакувати валізи. Але пам’ятай, що, попри все, я кохаю тебе. Повертайся, коли набридне”. От і вся реакція. А я до останнього сподівалася, що він почне мене ревнувати, грюкати кулаком по столу і благати на колінах, щоб залишилася. Ще ніколи не почувалася такою ображеною. До біса все! Я залишила йому собаку й пішла до коханого.

Сашко зустрів мене широкою усмішкою:

“Я такий радий, що ти нарешті все правильно вирішила”. А я не знала, радіти мені чи плакати. Тому перші дні провела так, як у тумані. Сашко терпляче чекав. А потім уночі пролунав цей дзвінок. Телефонував брат Павла, спершу обізвав мене куpвoю, а потім усе ж вичавив із себе, що чоловік у важкому стані й що в ці хвилини йому роблять складну опepaцію.

“Запам’ятай, це на твоїй совісті! Це ти його довела!” — бухкали у свідомості останні слова Павлового брата, коли я в халаті застрибнула в таксі. На щастя, опepація минула успішно, але кілька тижнів Павлові була потрібна моя підтримка. Цілі дні я проводила як не на роботі, то в лікарні, потім бігла вигулювати Вовчика. До коханого поверталася вже опівночі, втомлена й знесилена.

“Олю, вирішуй: або з ним, або зі мною! Вибач, більше не можу тебе отак ділити, — сказав мені якось Сашко, коли я повернулася. — Кожного разу, коли ти зникаєш, я божеволію. Знаєш, мені це набридло. Завтра я їду на три місяці у відрядження за кордон, а коли повернуся, хочу, щоб ти зустріла мене на порозі”.

Я ані на хвилину не сумнівалася, що так і буде. Знову дні минали у звичному темпі. Зранку — у лікарню до Павла, а ввечері листувалася з коханим. Нарешті я трохи заспокоїлася…

“Вітаю, ви на третьому місяці вaгiтності”, — сказала лікарка в гiнeкoлогії. Та для мене це не було новиною, бо вже знала, що зі мною відбувається. Сашкові вирішила наразі нічого не розповідати, а зробити сюрприз, коли він повернеться. Свічки, дороге вино і найсмачніша вечеря. А збоку, в маленькій подарунковій коробочці, перев’язаній рожевою стрічкою, — тест на вaгiтнicть. Ми пережили три місяці розлуки, але чомусь останні години здаються безконечними. Боже, навіть руки тремтять. Ні, мені не можна хвилюватися, я — найщасливіша людина на світі, у мене є коханий чоловік, а скоро народиться дитинка. Залишилося якось легенько розповісти все Павлові, щоб не дуже його шoкувати. Але ми із Сашком обов’язково щось придумаємо. От тільки він чогось затримується. Боже, лише б нічого не сталося. Крізь важкий сон я почула, як відчинилися вхідні двері. Глянула на мобілку—друга година ночі.

“Що сталося, я місця собі не знаходжу? Чому ти вимкнув телефон?” — спересердя кричала до Сашка.

“Він розрядився, — спокійно відповів коханий. — Вибач, справді хотів тебе попередити. Я рятував нових друзів. У поїзді познайомився з компанією велосипедистів, вони зі змагань їхали. Самі дівчата. От допомагав їм їхні велосипеди та валізи по хатах розносити. До речі, мої велосипедистки запрошували нас на благодійний заїзд. То як, поїдемо? Бо ти, бачу, лише пиріжки і тістечка їла, допоки мене не було”.

Сашко сміявся, жартував, та мені було зле на душі. Я почувалася зрадженою, тому не витримала і без підготовки сказала йому, що вaгiтна. Чекала, що він стрибатиме на радощах. Та його перша фраза після тривалої паузи вбuла мене: “Я не впевнений, що це моя дитина. Мене три місяці не було”.

Пам’ятаю, як, схлипуючи, показувала йому результати УЗД з точним терміном вагiтнoсті й перше фото нашої крихітної донечки. Спершу Сашко взагалі не хотів мене слухати, а потім звинувачував у тому, що я усе підлаштувала і що про дітей ми не домовлялися.

“Ти навіть не дала мені шансу прийняти якесь рішення, — різав словами коханий. — Якби ти одразу все мені розповіла, я б досі звик до думки або переконав тебе зробити абopт. Сучасна медицина робить дива, сліду б не лишилося. Та я б навіть грошей тобі дав”.

Він ще щось говорив про те, як нам добре вдвох, що ми ще зовсім молоді й що він не готовий стати батьком. Та я вже нічого не чула…

… Мої роздуми перериває телефонний дзвінок. “Алло, так, мамо, ми вже їдемо. Увечері будемо в Києві. Як Вовчик? Знову спить? Тільки не дозволяй йому робити це на дивані. Як я? Мамо, я вaгiтна, а не смepтельно хвора. І до пoлoгів ще аж два тижні, і їду я до найкращих лікарів. Не хвилюйся. Так. Обов’язково передам, але він задрімав. А ні, напевне почув, як я розмовляю. Павлику, чуєш, тобі теща вітання передає”.