Чи буде в України свій Черчилль?

У 1940 році Велика Британія могла припинити існування – так само, як Україна зараз.

Та британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль відмовився від угоди з агресором і врятував державу.

Чи матиме Україна такого лідера нації?

На такі фільми, як “Темні часи”, потрібно ходити підготовленим. Вони завдають психологічного стресу. І я, історик і політолог за фахом, пережив такий стрес й отримав потужний психологічний заряд.

Ця стрічка – про рішучість одного з найславетніших політиків Великої Британії. Її слід подивитися багатьом людям, які працюють сьогодні в Україні й хочуть чогось досягнути.

Темні часи Європи 1940 року можна порівняти з українськими реаліями. Ми теж воюємо з ворогом. Правда, у нас дуже дивна війна. Але війни змінюються, як і лідери країн. Найважливіше – чого нас навчила історія.

До середини 1940 року Гітлер опанував усю Західну Європу. Впали Голландія, Бельгія, було завойовано Францію. США мали на той час нейтралітет, Радянський Союз уклав з Німеччиною договір, який фактично пришвидшив захоплення Західної Європи.

Велика Британія була єдиною країною, яка перебувала в стані війни з Гітлером. Вона теж могла піти шляхом мирних переговорів. І хід історії був би інакшим: сухопутне вторгнення на територію, а не тільки бомбардування Лондона і всього острова.

Про що думав Черчилль, коли брав на себе відповідальність за, мабуть, найважче рішення в історії Англії? Коли країна могла втратити свою незалежність, свободу, територію, безліч людських життів. Політик виявив максимальну волю, об’єднав позиції парламенту, короля й суспільства.

Він не загравав з ворогом, не торгував з ним, не пішов на переговори та підписання мирного договору. Він не віддав агресорові території своєї країни, залишившись із ним сам на сам.

Британія воювала. При тому, що військова перевага була не на її боці: у сухопутних силах співвідношення солдатів було приблизно один до п’яти. Не краща ситуація була з артилерією, танками, літаками.

У 1940 році англійська армія налічувала приблизно 500 тисяч бійців. Близько 300 тисяч із них були фактично оточені на узбережжі Дюнкерка.

Країну врятував військово-політичний розум Черчилля. Прем’єр застосував систему оборони й відсічі – ту ж саму, яка спрацювала під час Першої світової війни. Вона дала змогу зберегти максимальну кількість воїнів і вивести їх з оточення. Близько двох третин армії було врятовано.

А головне – Велика Британія довела, що вона здатна дати бій! Верховний головнокомандувач підтвердив, що він на своєму місці.

У ті темні часи Черчилль проявив водночас досвід, політичну волю, безкомпромісність щодо ворога і гнучкість у відносинах з політичними опонентами. А паралельно – вміння переконувати, коли заручився підтримкою парламенту й суспільства.

Він виявився людиною, яка мислила на кілька кроків уперед. І це вміння багато що змінило у світовій історії.

Що ми маємо сьогодні в Україні? Такі ж темні часи.

Ми втратили частину території, у нас є досвід поразок і перемог. Але в перших осіб держави немає військового стратегічного мислення. Вони не здатні визначити стратегію боротьби з ворогом.

Наша влада довго вдавала, що війни взагалі немає. Закон про деокупацію Донбасу, який визнає Росію агресором, з’явився лише на четвертий рік війни.

Але й він не став справжнім актом волі українського народу: документ не заборонив торгівлю на крові, не розірвав дипломатичні відносини з РФ, на чому наполягали депутати-патріоти.

Закон був би більш жорстким, якби очільники держави хотіли перемоги для України, а не піару для себе і збереження можливостей заробляти на війні.

У 1940-му Черчилль не думав про збагачення – у нього не було великих статків. Він казав: солдати повинні розуміти, за що гинуть, а хтось має відповідати за їхню смерть.

Черчилль зробив усе, щоб із трьох союзників – США, СРСР та Великої Британії – остання в підсумку зазнала найменших втрат.

Бойові ж дії на сході України, за даними ООН, уже забрали понад 10 тисяч життів. Це наші найбільші втрати з часів Другої світової! Влада не веде діалогу з нацією щодо стратегії війни. Натомість маємо дивні “договорняки” з ворогом і корупцію, яка добиває державу зсередини.

Звісно, не можна мірятися масштабом особистостей. Але можна хоча б працювати для власної нації так, як це робили видатні політики минулого.

Та поки наші можновладці до цього не дозріли. Тому й не дивно, що вони мають великий рівень недовіри.

Натомість зростає підтримка молодих патріотичних партій і політиків, які у вищій політичній лізі поки не представлені. У горнилі сьогоднішньої боротьби народжуються нові лідери, здатні жити інтересами народу й будувати справді демократичну державу.

Я вірю, що вже зовсім скоро вони себе проявлять. І після темряви над Україною зійде сонце.