“Де мій тато?”: Страшно не те, що ти на війні, лячно, що тут тебе не чекають

“Де мій тато?”: Страшно не те, що ти на війні, лячно, що тут тебе не чекають.

А сьогодні пішов дощ. Кожна краплина як слово. Довіряти словам? Дивитися в очі. В них та людська сила і краса, яку можна розгледіти, лише тоді…

Звична дорога до залізничного вокзалу я,напевно, ніколи не забуду ті вузькі вулички і стометрівку Галицького ринку, через яку я проходжу, аби добратися до нього. До перших і останніх дверей додому. Придбавши білети в касі, я вже було вирушив би назад, до виходу, проте твердий та чіткий голос диспетчера змусив мене завагатися у своєму рішенні.

“На четвертому пероні, проводиться висадка пасажирів, міжрегіонального експресу номер 484″. Звичайне повідомлення, як би не наступна фраза.”Вітаємо з поверненням”. Це все що вони можуть сказати? Вітаємо з поверненням? Хмм.. Якщо вони повернулись, то хтось зараз відправиться туди? Потрібно поглянути. Похапцем підійшов до перону, піднявся по східцях.

Натовп. Не можливо передати ейфорію тих емоцій. Не зміг би почути все, навіть як би хотів. Дивився. Дивився на жести. Ловив чужі погляди. Це зараз, мені стає соромно, що я намагався вкрасти чужі моменти щастя, що я ділив чиюсь хвилину радості. Проте я й також вкрав горе. Бачив печаль охоплену жахом безнадії. Стояв і жадібно намагався схопитися за будь – яку емоцію. А потім? Погляд. Осінній дощ. Сльози матері на плечі у сина. Крики малечі на руках у батька. Діти, батьки, жінки, чоловіки. Сльози, крики, радість, щастя. Осінній дощ. І.. П’ятий вагон, з нього ніхто не виходив. А зустрічаючих було так багато. Здається, ось-ось герметичні двері зі свистом відчиняться, спуститься провідниця, а за нею чиясь близька людина. Все так і трапилося, тільки от після провідниці з вагону вийшов біль, вийшов розпач, вийшов час.

Порожнеча. Натовп відразу кинувся із запитаннями, до вже і без того втомленої жінки. “А де наші рідні?!” “Дееее мій Женяя, він повинен був сьогодні приїхати”Де мій татооо” Де наші близькі?”. Всі ці запитання, холодним жалом, були направленні на працівника залізничної станції. Підійшов начальник потягу, похапцем щось пояснив, відповідь вочевидь заспокоїла людей, і ті з не прихованим розпачем, проте з надією та терпінням в очах, покинули перон. Думаю, що їхні близькі просто прибудуть іншим експресом. Суть не в цьому. Бачив такі погляди і раніше. Мене зацікавив один боєць, який не помітно, вийшов за провідницею. Кинув сумку під таксофонну будку, що по одній стоїть на кожному з перонів. Він спостерігав за цією метушнею, як і я. Він чув як у зляканої жіночки, запитують де їхні рідні, бачив, як спітнілий начальник потягу намагається все пояснити. Натовп повільно розходився. Щасливими були всі. Окрім…

Чоловік і досі стояв тут. Він дивився із посмішкою на обличчі услід своїм товаришам, піднявши на прощання руку і кивнувши. “Чого ж він не йде, чого ж його не зустрічають?”, – мимоволі подумав я. На перон уже піднімалися нові військові, люди, які проводять їх у гарячу точку на Сході, яка досі носить таку безглузду назву “АТО”. Емоції враз стали іншими. І тут, думаючи про це зараз, мені не було за себе соромно, я уже не крав шматочки щастя, я намагався зрозуміти чиєсь горе. Я був всього лиш по ту сторону перону. Але я бачив погляд. Не погляди зустрічаючих та проводжаючих. Страшно не те, що ти на війні, лячно, що тут тебе не чекають. І погляд. Я вже бачив у очах жагу до життя. Помічав відчай і розпач. Намагався розгледіти надію.

Бачив. Та от тут, щось було не так. Порожнеча. Поставив себе на його місце. Уявив собі, як би мені було, коли мене ніхто не зустрів би. Щоб далі я робив? Навіщо? Для чого? Як? Здригнувся від мурашок, які пробіглися по тілу, підкотився до горла клубок. Почали тремтіти руки. Таке буває, коли емоції переповнюють вкрай. Прощання було не довгим. З ледь помітними сльозами на очах, дорослі чоловіки, та молоді парубки, заповнили місця вагонів.

По ту сторону вікон, сухого місця не було також. “Що ж він робитиме далі?” – запитав сам у себе. Він підійшов до того ж вагону, звідки вийшов. Провідниця здивовано на нього поглянувши, промовила: “Ви ж тільки приїхали, ви куди?”. Боєць, щось прошепотів, я почув лише коротке речення: “Мої друзі залишились там”. “А ваші рідні?” – подиву жінки не було меж. “Як я зрозумів, тут мене ніхто не чекає” – відповівши швидко закинув сумку до вагона, і зник у металевій конструкції часу. Я встиг ще раз побачити його очі. Мені не соромно, що я розділив з ним його горе. Випадково. Негадано. Холод відійшов. Хоч на порозі зима.

Автор – ШАЖКО Олександр