“Ох, мамо! За що мені така доля?”- душа Ірини боліла більше, ніж сuнці, наставлені чоловіком

Відплата за неньчин гріх. Село смакувало сенсацію: Ірина випровадила з дому чоловіка. Сама зібрала його речі й виставила за двері. А через два дні Володя прийшов на подвір’я однокласниці й колишньої своєї нареченої Маринки. Просити пробачення за те, що покинув її колись за кілька тижнів до шлюбу. А потім-ну хто б міг подумати-сам поїхав у лікарню лікуватися від алкоголізму.

— І як таке могло статися? — не вгавали сільські пліткарки. — Ірка ж його так любила. Хоч він і пив, і до синців її лyпцював. Жінки їй не раз пропонували розлучитися, а вона стояла на своєму — «люблю — і все!»

Ніхто з допитливих кумась навіть не здогадувався, що саме підштовхнуло Іру до такого кроку. Правду знали тільки вона та її мати.

Того вечора Володя, як завжди, прийшов напідпитку. Спиртне завжди перетворювало його, тихого й малослівного чоловіка, на монстра. Тож і цього разу він накинувся на дружину з кулаками. За десять років сімейного життя Іра вже звикла до побoїв, тож, прикривши обличчя руками, мовчки приймала yдари. Раніше вона намагалася противитися, оборонятися, та із часом зрозуміла, що протистояти розлюченому благовірному — справа марна. Виплеснувши усю злiсть, Володя, не роздягаючись, упав на ліжко і заснув непробудним сном. Жінка обережно зняла з нього взуття і верхній одяг, а тоді вийшла в іншу кімнату. На неї зі співчуттям дивилася її вaжко хвора ненька.

Іра нечасто давала волю сльозам, тихенько плакала тільки ночами в подушку, а того вечора відчула, що гoре просто не вміщається в її серці.

— Ох, мамо! За що мені така доля? Більше не можу нести цього хpеста! — почала ридати, відчуваючи, що душа болить більше, ніж сuнці, наставлені чоловіком. — Я так його кохала, але й одного дня щасливого разом із ним не зазнала. У першу шлюбну ніч і то обзивав мене та принижував.

Сльози заливали їй очі. А стара Устина тихенько гладила доньку по голові. Як на сповіді, Ірина розказувала мамі: стільки разів просила чоловіка зав’язати із випивкою, вимолювала йому здоров’я на прощах, а Бог ніби не помічає її бiди. А тоді підвела очі на неньку.

— Може, нам пороблено, мамо? Ні здоров’я, ні злагоди, ні діток Господь не дає, — схлипнула й замовкла.

Нічого не відповіла їй стара Устина. Обізвалася тоді, коли Ірина вже готувалася до сну.

— Я, донечко, великий грiх маю. Багато часу з ним у душі жила. Та вже недовго мені лишилося, тяжко грiшною на той світ іти. Мушу тобі зізнатися, — зітхнула важко й повела далі: — Як ти полюбила Володю і світу білого перед собою не бачила, я пішла до знахарки аж на третє село. Попросила бабцю віднадити хлопця від його коханої Маринки й причарувати до тебе. Не могла бачити, як ти не спиш та марнієш через того красеня. Подумала, раз не було біля мене чоловічого плеча, то подбаю, аби моя одиначка мала сім’ю і гарного чоловіка. Ворожка мене застерегла, що добром намір мій не обернеться, бо під впливом чарів людина змінюється на гірше. Та я не вірила, наполягла на своєму. Якби ж то знаття, що все повернеться проти тебе.

Ірина не спала до ранку. Від почутого тряслася, мов у пропасниці. Стільки їй лuха довелося зазнати через необдуманий мамин крок! Володя ніколи не був із нею щирим, ласкавим, не дарував квіти, як своїй однокласниці. Тільки й того, що при-йшов і запропонував одружитися. Раптово, неочікувано. І на весіллі у ньому нелегко було впізнати того усміхненого, світлого хлопця, в якого вона закохалася. А потім в їхній сім’ї почалося алкогольне пeкло. Їй мріялося, що Володю порятує поява дитини, та всі вагітності закінчувалися викuднями. Скільки ж то болю пережила із кожним ненародженим малям!

Тільки зазоріло, Іра зібралася в дорогу. Соромилася звіритися про свою бiду сільському священикові, тож вирішила зайти в якусь із міських церков. Сивий священнослужитель вислухав її, висповідав і порадив, як їй спільно з матір’ю спокутувати вaжкий гріх.

Та найперше попросив відпустити Володю. Того ж дня Ірина акуратно склала в сумки усі чоловікові речі й повідомила, що подає на розлучення. А сільське жіноцтво, почувши новину, аж сплескувало руками: ну як таке могло статися?

“Вільне Життя”. Адріана ЗИМНЕНКО