При живій матері діти ділили хату: Та вже нема до кого, з лікарні подзвонили – помepла, – сказала Ганя, поспішаючи стежкою на той кpик

Олена Павлюк. Вісник.К. Посварилися навіть за комин та дошки в паркані. Баба Тамара самотньо доживала віку. Всі четверо дітей розлетілися по світах: у Білорусі, двоє в Pосії, найстаршого аж в Америку закинуло, бо женився на віруючій дівчині. Поряд нікого не було. Ще замолоду приїздили хоч раз у рік, а відколи й самі стали старими, то вже з десяток літ не провідували рідне село. Не цікавила їх ні батькова мoгилка, ні тим паче жива мати. Так, коли-не-коли для годиться напишуть листа, спитають, як здоров’я (а яке воно у 85 літ?), подзвонять – та й на тому все. Допитувалася, чи хоч між собою ладяться, чи родичаються, все відмахувалися: «Ай, мамо, у кожного своє життя».

Пророчий сон. Добре, що бабу Тамару щодня навідувала сусідка – милосердна вдовиця Ганя. Хоч і мала чималу господарку, домашні клопоти, а раз у день таки забіжить – супу гарячого принесе чи пирогом з печі вгостить. Знає: якщо двері у хату відчинені, значить, тітка ще жива.

А баба Тамара, коли здужає, ще висунеться надвір. Бо, поки вбереться, застелить ліжко, втомиться так, ніби ланку колгоспних буряків полола. Трохи віддихавшись та обіпершись на палицю, почовгає на вулицю. Сяде на ґанок, підставить до сонця своє поморщене, як старе яблуко, обличчя і задрімає, мліючи від тепла. Коло неї муркає кіт, лащиться песик, дзьобають траву дві курки.

– Добрий день, тьотко! – гукнула через паркан сусідка Ганя. Баба, злякавшись, аж кинулася зі сну.

– Тьху на тебе, Ганю, напудила ти мене, – шепелявила беззубим ротом. – Такий сон я бачила. Що з’їхалися

мої діти, невістки, зяті, гонуки. Ой, чує моє серце, вмиpати буду. Поклич голову сільради, тре хату переписати.

– Добре, тьотко, та найперід посьорбайте супчику, зварила такий, як ви любите.

– З хрікадельками? Поки спомнила, дай телеграму моїм, коб хоч перед смepтю їх зобачити.

Не буває такого дня, щоб баба не згадала свого найменшого сина Васю, який вже кілька літ спочиває у землі. Рано його скосила страшна бiда, холостякував, дітей по собі не лишив. А який був добрячий, не те що інші діти. Чи не щомісяця навідувався до батьків, хоч жив неблизько – у самій столиці. А який розумний, освічений, працював на метеостанції. Ще коли бігав до школи, ходив на гурток з географії, потім трудився тут учителем. Разом з фізкультурником водив школярів у турпоходи: наберуть наметів, рюкзаків – і гайда в далеку дорогу по берегах річки, бувало, що місяць пропадали у лісах.

«Пришелепки два», – не раз казала на них Тамара. А коли Васьо виїхав до Києва, тим вже ніхто не займався. Заріс травою майданчик, де стояли пристрої для визначення погоди, які Васьо сам зробив, певно, їх здали на металолом. Коли приїздив і ходив навколо школи, все бідкався, до якого запустіння дійшло. Тепер найменший син сусідки Гані Володя крепко інтересується географією і теж хоче поступати на географічний.

«Якби Васьо був живий, то чи ж не поміг би?» – скрушно хитала головою. Такий хлопець хороший, чемний, завжди спитає, як бабине здоров’я, навіть при друзях не встидається їй «добридень» дати.

Дивний заповіт. Ніби відчувала баба Тамара недобре, бо злягла вже через кілька днів. Трималася до останнього, все допитувалася, чи Ганя дала телеграму дітям. Та запевняла, що відразу ж побігла на пошту, «мали б давно получити».

– А чого ж не їдуть? – зажурено запитувала старенька.

– Тьотко, дорога далека! Поки зберуться, поки білета візьмуть, – заспокоювала жінка.

Не дочекалася баба Тамара дітей вдома, їй стало гірше, тому завезли в лікарню. А наступного дня вранці селом прокотилася новина: Тамарчині діти сходяться до хати! Хто приїхав поїздом, хто автобусом. Йшли селом, розглядалися навсібіч, бо востаннє були тут років десять тому. Дітей своїх не привезли, добре, що самі зі своїми половинками навідалися. Найстаршого з Америки не чекали – дорога неблизька, та й сам вже немолодий.

Ключ від хати взяли у сусідки Гані. У дворі під великим горіхом поставили стола, вийняли з сумок закуску, пляшку і стали обідати. Чарка за чаркою – і полинули з Тамариного подвір’я пісні, та все чужинські, бо діти забули рідну мову. А надвечір сусіди вже чули сварки та крики. То діти ділили хату.

– Мать всьо равно умpьот, сколь єй осталось. Как подєлім дом? На одново ілі как? – закуpюючи цигаpку, вголос роздумував колись Сяньо, тепер Алєксандр.

– Чєво одному? Всєм! – верескнула донька Тася. – Мнє внука учіть.

– А мнє женіть! – і собі крикнула менша, Соня.

Пили чарку за чаркою, а розум не приходив: як поділити стареньку батьківську хатину? Кричали, сварилися, сперечалися. Одному – літня кухня, іншому – дві кімнати, третьому – комора та хлів. Дійшло до того, що вийшли на дорогу і навіть дошки в паркані стали лічити, щоб і їх поділити. На той ґвaлт збіглися сусіди.

– Ви ще за комин побийтеся, – презирливо хмикнув дід Адам, спльовуючи зі злості.

– І бєз вас разбєрьомся, кому комин достанєцца. Вот амєріканец пусть і забіраєт, – зареготів син зі свого жарту.

– Тре було до матері поїхати, вона так вас хтіла зобачити, – присоромила сусідка.

– Отдохньом с дорогі, завтра і поєдєм.

– Та вже нема до кого, з лікарні подзвонили – помepла, – сказала Ганя, поспішаючи стежкою на той кpик.
На мить запанувала тиша, лише пес гавкав і не міг заспокоїтися від такого лементу на подвір’ї.

– Бєдная мать– заплакав син, втираючи рукавом п’янi сльози. – Помянєм.

Навіть на похopoні, коли проводжали в останню дорогу бабу Тамару, діти шикали одне на одного, бо так до пуття не поділили хату. А після поминального обіду зайшов голова сільради і повідомив, що за кілька днів до смepті мати подбала про своє добро і залишила заповіт. Вийняв з портфеля папір і голосно, не поспішаючи, став читати. Діти затамували подих: кому хата?

– Хату відписую сусідському хлопцеві Володимиру Пилипчуку, який хоче стати географом, як і мій син Василь. З умовою – щоб він на городі зробив географічний майданчик, де будуть займатися юні географи.
Баба Тамара не знала, що син сусідки Гані є її рідним внуком, сином Василя.