«Нема вже Іринки…» — ледве знайшла в собі сили відповісти

«Нема вже Іринки…» — ледве знайшла в собі сили відповісти…

Нині резонанс щодо страшної події дещо пригас, заспокоїлися й журналісти одного із центральних телеканалів, які відверто ішли на конфлікт із поліцією, висловлюючи думку про нечесне розслідування.

Минуло три місяці від жорстокого вбивства 17-річної Іринки Мукоїди з селища Вишнівець, що на Збаражчині. Наразі ще не завершене розслідування, поліція, після вимушеного оприлюднення на вимогу громадськості деяких негласних слідчих дій, поки що не повідомляє нових деталей по справі.

Підозрюваний у вбивстві 16-річний учень-кухар Василь Гнатюк із села Дзвиняча перебуває у Чортківському СІЗО, нещодавно він проходив комплексну психолого-психіатричну експертизу у Львові. Коли справа буде передана до суду, тоді й стануть відомі подробиці тієї фатальної червневої ночі, будуть оприлюднені докази щодо вбивства.

Нині резонанс щодо страшної події дещо пригас, заспокоїлися й журналісти одного із центральних телеканалів, які відверто ішли на конфлікт із поліцією, висловлюючи думку про нечесне розслідування. А ось вишнівецька громада досі розділена: одні щиро співчувають прийомним батькам убитої дівчини і вимагають справедливого покарання нелюда, інші вперто переконані, що затриманий неповнолітній не вчиняв злочину, підозрюючи у вбивстві місцевих мажорів. Днями прийомна мати Іринки Ольга (на фото) виказала журналістам свій крик душі, бо недоброзичливці — здебільшого ті, хто захищає підозрюваного, далі виливають бруд на адресу потерпілої родини. Переживаючи величезне горе, рідні Іринки ще й зазнають болю від наклепів.

— Що тільки не говорять про нас… Невже у них нема совісті, що поширюють абсолютну неправду? Ми втратили дитину… Невже ще в чомусь винні?.. — ледве стримуючи емоції розповіла Новій пані Ольга. — Спершу казали, що я взяла гроші і що нібито хочу посадити невинного хлопця. Але хто я така, щоб мене підкуповувати? Я не слідчий, не прокурор, не суддя, а лише проста згорьована мати, яка хоче знати правду… То відверто й нахабно дорікали мені, що не шукаю вбивцю. Але як можу шукати? Я не маю права прийти до когось і звинуватити його. Чуток поширюють багато, не знаю, де правда, де домисли. Наразі знаю те, що підтвердила поліція. Вкрай боляче було, коли київська журналістка оприлюднила в інтернеті деякі матеріали, зокрема, фото оголеної Іринки. Неприпустимо, щоб таке кидати на обговорення людей! Це не шоу, а трагедія… Чомусь горе-експерти не розуміють цього. На наші почуття ніхто не зважає… А нещодавно інша журналістка написала в соцмережі, що, мовляв, ми розбагатіли, придбали в Тернополі квартиру, навіть знають точну адресу. Несила терпіти таку відверту брехню. Та ми ледве зводимо кінці з кінцями, ледве знайшли кошти, аби поміняти колеса з літніх на зимові, а вони таке оповідають… Мабуть, чули дзвін, але не знають, де він, — чоловік підробляє на ремонтах, то вже й додумали. Але ще півбіди, якщо таке переказують між собою вишнівецькі пліткарки, а інша річ, коли це пише журналіст. Хотіла б глянути в очі тій людині… Ті, хто захищає підозрюваного, кажуть, що він не винен, кажуть, що знають справжнього вбивцю, то чому ж не нададуть факти поліції. Якщо не хочуть тернопільській, то хай би звертались до Києва. Але ж нічого такого не роблять, тільки пустословлять… Ми втратили дитину, яку любили понад усе. Ніхто нам її не поверне… Ніхто до кінця не розуміє нашого горя. Нестерпно важко… Живу, бо мушу, іншого виходу нема, бо кому залишу дітей? Нещодавно в нашого Іванка був день народження, ми купили йому конструктор, а він каже: «Не треба мені подарунка, краще б Іринку повернули…» На свято Першого дзвоника, а наш Іванко — першачок, я з іншими мамами виводила його на урочисту лінійку, почула шкільну мелодію — згадала Іринчин випускний, розплакалася… А поруч своє дитя вела тітка підозрюваного, вона почала єхидно насміхатися. Щодень, то важче… Ненавиджу неділі, бо знаю, що в понеділок вб’ють нашу Іринку… Досі не можу забрати з ванни її зубну щітку. Побачу її одежину — плачу, якісь її записи — плачу… Невдовзі після похорону до нас телефонували з вузу, куди Іринка подала документи, щоб приїжджала на іспити. «Нема вже Іринки…» — ледве знайшла в собі сили відповісти. Цей біль, мабуть, ніколи не вщухне….