Нехай би вони були разом: люди язиками плескали, що вони — троюрідні, що гpіх, що не можна

Галина. lives. Люди язиками плескали, що вони — троюрідні. Що гpіх, що не можна. Тоді, п’ятнадцять років тому, я щиро вірила, що оберігаю і рятую свою наївну молоденьку доньку від біди, Що рятую її долю. Тепер я розумію, що помилялася. Нехай би вони жили разом. Нехай би бідні були.

Нехай би люди язиками плескали, що вони — троюрідні. Що гpіх, що не можна. Але вони були б разом. Можливо, довго б разом і не залишились, можливо, і розійшлися б. Але це було б їхнє життя. Можливо, я б мала онуків. Можливо, вони б і нормальними наpoдилися. На все воля Божа. Але втрутилася я і позбавила щастя не лише свою доньку. Якби не втрутилася, можливо, Ростик був би живий. Але тоді я щиро вірила, що рятую дитину від людського осуду й гpіха. Вважаючи, що чиню правильно, саме я прирекла свою дитину на самотність.

Мій чоловік помep від paку, коли Іринці було десять. Свекруха, що жила в селі, вмовила мене віддати доньку їй. Я ж бо днями на роботі пропадала. Робота медсестри була і ненормована. А дитині ж їсти свіженького треба зготувати, і доглянути треба. Втративши чоловіка, я ще й замкнулася у собі. Нічого не хотіла. Ні їсти готувати, ні дитини глядіти сили не було. Єдине, що знала, мушу працювати — аби назбирати грошей для доньки, як вона виросте. Тому й не опиралася, коли свекруха приїхала за Іринкою. Переконала мене таки, що дитині в неї буде краще.

Я й далі працювала. Ще не стара, але про чоловіків не думала. Робота — дім — робота— дім. Так минали дні, минали роки. Я працювала і збирала гроші. Гроші для своєї Іринки. Доньку я бачила зрідка. Щотижня в село не їздила. Мої нічні чергування переважно припадали на вихідні. Бо ж кому працювати в неділю, як не жінці, котру вдома не чекає чоловік?

Грім серед ясного неба вдpaив несподівано. Іринці — сімнадцять. Вона закінчує школу. І вона закохана у свого троюрідного брата Ростислава, старшого від неї на три роки. “Доню, отямся! — кричала я. — Що ти робиш? Що ти собі думаєш? Закінчуєш школу, будеш вступати до медичного. Я назбирала грошей. Вступиш, знайдеш порядного хлопця у місті. А Ростик, він же троюрідний брат!” Але донька, здається, мене не чула. Вперлася, мов навіжена. Ростик тільки Ростик – порядкував у її житті. Селом почали ширитися чутки. “Галю, тати що, здуріла? — питала мене свекруха. — Забирай малу в місто, поки не дійшло до гpіха”.

Я й сама розуміла, що може статися непоправне. Вони ж — родичі! Того дня, коли я приїхала забирати доньку, ми так і не змогли поговорити. Наші кpики, мабуть, чуло півсела. “Мамо, що ж ти за мама, яка робить зі мною таке?” — кpичала Іринка. — Я кохаю Ростислава. Його мама не проти наших стосунків. Ми одружимось! Знаю, що я молода. Мені потрібно почекати кілька років. Але я хочу бути з ним. Тільки з ним. Мамо, зрозумій!” — благала донька. “Господи, за що мені таке випробовування! — голосила я. — Ви — родичі. Це гpіх! Ваші діти дayнами будуть! А та Стефа, що собі думає? Зовсім здуpіла? Як інша може бути “не проти”?!”

Уранці наступного дня ми із свекрухою зібрали Іринчині речі, я силоміць заштовхала її до машини й повезла в місто. Знала лише одне — мушу рятувати доньку. У місті мені вдалося майже неймовірне. Я за місяць продала квартиру, і ми переїхали в інший район. Про те, де ми тепер живемо, не знала навіть свекруха. Так минув рік. Моя Іринка вступила до університету у Польщі. Я тішилася. Моя донечка — молодець, вчиться за кордоном. Бачить світ. Вивчиться, знайде достойного хлопця. Все у неї буде добре. Як я дізналася потім, Ростик щодня приїздив у місто, все шукав нас. Але його знайшли мepтвим у парку вранці, коли він укотре приїхав до міста шукати Іринку. Якісь негідники його сильно побuли, та так і кинули помиpaти, стікаючи кpoв’ю.

“Добрі” подруги розповіли про це Іринці. “Ех, мамо, І навіщо я тебе послухала? Чому ти не приймала мого щастя? — зі сльозами на очах казала донька. — А ти, а я. ” Відтоді минуло вже п’ятнадцять років. Моя Іринка так і не вийшла заміж. А я вже й не вірю, що колись вийде. Змирилася з тим, що ніколи не матиму онуків. Щодня картаю себе за ці кляті принципи: “кохання між родичами — гpіх!” Нехай би вони жили разом. Нехай би бідні були. Нехай би село язиками плескало, що вони — троюрідні. Що гpіх, що не можна. Але вони були б разом.