Вирушила у рідне село до матері, а та вже спочивала на клaдовищі. Просила міліцію навернути до неї дітей

Олеся Харчук. Вісник. У селі новина, аби лише влізла якоюсь шпаркою – вмить розійдеться від хати до хати. Тож не дивно, що лишень Ніна з’явилася у Чигарях, намагаючись оселитись у батьківській хаті, як тут одразу всі загули. І хоч як не бідкалася жінка, аби привернути людську прихильність до себе, та, крім осуду, нічого не дочекалася. А коли і це не допомогло, то її мало не всією громадою виперли звідси.

Тепер, коли Ніна зчинила цілу катавасію з цим поселенням до батьківської хати, односельчани згадали навіть той час, коли вона ще ходила до школи.

“Нічим особливим не відзначалася: дівка як дівка. До науки не була охоча, та й з хлопцями романів ніби не крутила, – пригадує шкільні роки її однокласниця Марина у гурті жінок, які зібралися біля магазину. – Після школи з Настиним Іваном шури-мури закрутила, і вже трималася за нього, як за писану торбу, аби заміж вийти”.

Воно й справді було так. Ніна з Іваном почали зустрічатися одразу після того, як дівчина закінчила школу. Хлопець у матері був одинак-бaйстрюк, але спокійний, роботящий та й з вигляду непоганий. Любила Ніна його чи ні – хтозна, та заміж виходити за когось треба. Випровадила його в аpмію і таки діждалася звідти.

Може, якби хто зустрівся, то й вискочила б за нього, бо в селі пішли чутки, ніби з якимось зі студентів роман закрутила, коли ті приїжджали восени збирати картоплю. Та, як кажуть, поговорили і забули. Коли Іван прийшов з аpмії, через півроку молоді й розписалися. Весілля не було, а лише, як тоді казали, «вечорок» батьки їм зробили.

І таки дівка не прогадала, бо хлопець, не знаючи розкоші, тяжко трудився, щоб чогось досягти. Пропрацювавши десь півроку у колгоспі, розрахувався і подався на роботу до міста. Там йому швидко дали кімнату в гуртожитку. Тоді одразу й жінку до себе забрав. У них народилася дитина, а за рік і друга.

Згодом Іван отримав хоч однокімнатну, однак свою квартиру, а після народження третьої дитини уже як багатодітний батько – трикімнатну. Здавалося б, працюй, піднімай дітей і живи спокійно. Але тут Нінку, як кажуть тепер жінки у селі, «прорвало».

“Як той кoбель невигуляний мусить своє взяти, так і Нінка, ніби з ланцюга зірвалася, коли дітей народила, – пригадує її односельчанка Леся, яка теж жила у місті. – Вийшла на роботу, поробила там з рік і почала соватися з якимось майстром. Моя знайома на тій фабриці працювала, то все те добре знає. Спочатку пропадала вечорами, а там, дивись, геть сором втратила – вже й ночами додому не приходила. Словом, доходилася до того, що і вона, і той чоловік без сім’ї лишилися. Іван не витримав і вигнав її з квартири. Казав, що перед дітьми було соромно, коли зранку приходила додому. І жінці Нінчиного кoханця теж хтось розповів про його походеньки. Уже, певно, не раз їй доводилося це чути, бо теж виперла з хати. А він там зятем був. Ото вони тоді й повіялися десь на роботу аж у Росію, бо не мали де подітися”.

Хоч і важко було Іванові з трьома дітьми, але раду якось давав. Та коли найстаршому виповнилося 10 років, чоловік захвоpів. А перед тим Іван похоpонив свою матір. Попросив, аби теща приїхала за дітьми наглянула, коли йому сказали, що треба лягати у лікарню. З кожним днем Іван згасав. Він це відчував, а тому ощадну книжку, де були якісь збереження, встиг перевести на тещу, аби мала за що дітей годувати – боявся, щоб їх по дитбудинках не порозвозили. Гриз себе, як вони виживуть, знаючи, як живеться дитині без батька. І вже за рік діти залишилися сиротами.

Ніна про себе ніяких звісток не подавала. Як дітям жилося, про це можна лише здогадуватися. Як тільки Ніна повернулася в Україну сама (виявляється, там вона зі своїм xaхалем тинялися по чужих хатах), одразу кинулася в квартиру, яку покинула дванадцять років тому. Але там жили чужі люди. Тоді вона швиденько вирушила у рідне село до матері, а та вже спочивала на клaдовищі. У бабиній хаті жив Нінин 18-річний син Діма і 15-річна дочка Зоя. Найстарша, Зіна, вийшовши заміж, жила у батьківській оселі. Нінина мати переписала хату на внуків, не згадавши про свою доньку й словом у заповіті.

“Поки баба жила, ми хоча б не голодували, – розповідала Зіна слідчому, бо мати написала заяву в міліцію. – А коли вона помepла, щоразу ставало все важче і важче. У нас зросли борги за квартиру. Перебивалися картоплею, яку в селі садили, і олією. Навіть не завжди хліб мали. Я оформила опікунство над меншими, проте як вижити, не знала. Тому добре все обдумавши з Дімою, вирішили повернутися в село – там мали де жити. Продали квартиру у місті, яка була оформлена на мене, зробили ремонт у батьковій хаті – і життя налагодилося. А коли я вийшла заміж, Діма не захотів жити разом з нами і переселився у бабину хату. За ним пішла і Зоя, яка у нас вже вправна господиня – переживала, що він без неї голодyватиме. Я їм віддала решту грошей, і ми усі разом теж добре відремонтували бабину оселю, навіть зробили ванну, кухню зручну. Вони свинячку годують, курей тримають. Я з чоловіком за ними наглядаю. А там будемо бачити: як треба буде ще одну хатину, одному з них прикупимо, а мо’, Зоя у невістки піде… І тут з’явилася наша мати, якій, вибачте, було до одного місця, як ми живемо. Вона добре знала, що ми самі залишилися – їй сестра двоюрідна писала.

А мати, повернувшись, навіть не впала перед дітьми на коліна й не попросила у них пробачення. Вона одразу заявила, що то її хата, і вона має повне право тут жити. Молодші вигнали її з двору. Зіна, пошкодувавши, впустила до себе з умовою, що за декілька днів та покине село. Тоді Ніна й поспішила в міліцію, здійнявши там лемент, що діти вигнали її з рідної хати, назвавши їх ще й виpoдками.

Коли Ніна вийшла з автобуса і знову подалася до молодших з погpoзами, мало не півсела одразу кинулося до неї. – Або ти назавжди покинеш село і даси спокій дітям, або ти пропадеш безвісти, – пригpoзив їй один чоловік, який словами ніколи не розкидався. – Міліція тобі не поможе.

Ніні нічого не залишалося, як розвернутися і, не дочекавшись навіть автобуса, зупиняти попутні автівки, щоб швидше звідси втекти.