«Ти така стала, Віронько»: Їй майже щоночі сниться один сон

Вірі майже щоночі сниться один сон. Ніби на роботі дзвенить телефон, вона знімає слухавку, а голосу – нема. Лишень чує схлипування. Вірі стало неспокійно на серці: що б означав цей сон?

«А ти жени думку про погані сни, думай тільки про добре, то й відступить від тебе лихо», – радила їй мама. Утім, Віра і не уявляє, як би вона жила, якби не мати, її любов і підтримка. Віра і нині, у свої п’ятдесят, є для неї малою Вірцею. Коли має приїхати до мами в село, усім вона сусідам сповістить, що «мала» приїжджає. Колись, як брала із собою доньку Алінку, теж піджартовувала «мала з малою нині будуть».

Мама забирала її з пологового будинку, коли чоловік навідріз відмовився їхати за донькою, пояснивши, що хотів сина. Була з нею, коли він пішов до іншої, а маленька Алінка дуже хворiла. А ще тоді, коли вона потрапила у велику aвaрію, і лiкарі невизначено розводили руками: «…робимо усе, що можемо…», її врятувала мамина молитва. Усі ці роки чоловік жодного разу не поцікавився ними, не бачив, якою красунею стала Аліна. Вивчилася, працює завучем у школі, збирається заміж за достойного хлопця.

Врешті, у Віри ніколи не було претензій до чоловіка. Вийшла за нього тому, що усіх її подруг уже посватали, а вона і далі безнадійно любила Дмитра – своє перше велике кохання.

З Дмитром вони познайомилися, коли Віра навчалася у педагогічному училищі. Жила у квартирі на глухій вуличці. Одного вечора поверталася з навчання. Падав сильний дощ, рвучкий вітер збивав з ніг, аж раптом до неї підійшов п’яний молодик. «Знімай сережки, мала. І, ані пари з уст. Зрозуміла?» – наказав. Налякана дівчина покірно стягнула одну сережку, а друга заплуталася у її густому довгому волоссі. «Ти що, насміхаєшся з мене? Мерщій! А то з вухами тобі повириваю!» – пригрозив розлючений грaбіжник і несподівано впав від удару симпатичного русявого хлопця, який вмить, наче виріс з-під землі.

«Хай віддихається і тоді попросить у тебе пробачення», – кивнув на лежачого молодика.

Дмитро, так звали її рятівника, запропонував провести Віру. «Он, як тремтиш уся, а надворі – темно. Мало хто ще підкотиться по дорозі», – сказав. «Та не лякайте мене так! – Віра звела на нього свої великі красиві очі, але погодилася. – Ви праві, тут тільки великі вулиці освітлюють, а бічні, де я мешкаю, справді темні».

Дмитро був місцевим хлопцем. Навчався у тернопільському училищі на будівельника. Високий, кароокий, з ямочками на щоках, він відразу сподобався Вірі. Згодом, коли вони стали зустрічатися, вона збагнула, що шалено закохалася. Таємно від батьків хлопець приїжджав у будні до Віри, заздалегідь домовившись з комендаткою, що повернеться пізно, бо на вихідні дівчина їздила додому. Там її чекала мама і тяжкохвoрий батько, який щоразу ніби прощався з донькою. «Може, живим більше мене й не побачиш, Віронько», – гладив її пишне волосся, довго не відпускав руку.

Хвиля палкого кохання огорнула Віру і Дмитра. Він запевняв, що обов’язково вони поберуться, але, найперше, їм слід обом закінчити навчання. Віра погоджувалася. «Я збудую для нас найкрасивіший будинок. Та що там будинок – я замок зведу для тебе!» – очі Дмитра світилися любов’ю і ніжністю, сильні руки тулили до себе тендітне дівоче тіло і Вірі здавалося, що від щастя вона зараз злетить над землею, над містом, яке познайомило їх, над дрімучим лісом, що часто був свідком їхнього кохання.

Ще у школі Віра писала вірші. Якось відважилася прочитати коханому поезії, які йому присвятила. Дмитро зачаровано слухав, а потім попросив переписати їх у його блокнот. Напередодні їх зустрічі Віра всю ніч просиділа над подарунком Дмитрові. Вклеїла у блокнот свою світлину, на кожній сторінці зобразила ілюстрацію, що відповідала змісту поезії.

«Я – щаслива, що знайшла, нарешті, хорошого хлопця. Дмитро – дуже вродливий, ввічливий, щирий. А головне – простий», – розповідала вона у листі найкращій подрузі Інні. Ненароком поклала листа у блокнот, який подарувала Дмитрові. Не відала тоді Віра, що слово «простий» коханий розтлумачить по-своєму, що воно образить його. Даремно Віра чекала хлопця. Дмитро не приїжджав. Не писав. Не телефонував. Тоді вона сама зателефонувала до нього у гуртожиток. Спитала, що сталося. «Так, я простий будівельник. Не інженер, не прораб. Хіба я не сказав це відразу?» – мовив Дмитро якимсь чужим голосом і поклав слухавку.

Віра заціпеніла. Такого тону в його голосі вона ще не чула. Не могла збагнути, чому він вчепився за те одне слово, яке, до речі, теж позитивне, а інші слова пропустив? Вона написала йому і усе пояснила. Запевняла, що він для неї – найкращий у світі. Але відповіді не отримала.

Вирішила підстерегти Дмитра на залізничному вокзалі, коли на вихідні приїде додому. Мамі сказала, що на наступні вихідні разом з курсом їде виступати, бо ж чудово співала.

Дмитро зійшов із потяга разом з високою симпатичною смаглявкою. Віра хотіла підійти до нього, але він подав дівчині руку, допоміг зійти з перону, взяв у неї сумку. Побачивши Віру, не зупинився і не оглянувся. Серце її краялося від передчуття: ця смаглявка – дівчина Дмитра. Віра тоді аж захворiла. Не могла повірити, що коханий так швидко забув про неї. Адже говорив їй такі красиві слова! Разом планували спільне майбутнє. Усі подруги заздрили їх коханню.

Якось один викладач спитав її, чи планує вона продовжити навчання. «У тебе чудовий голос, такий буває один на тисячу. Маю на увазі не лише твоє бездоганне сопрано, а й дикторський хист», – сказав і запропонував допомогти вивчитися на диктора.

Так Віра стала диктором районного радіо. Раділа безмежно, що знову опинилася у місті, де вчилася колись, де вперше закохалася, де усе нагадувало їй про Дмитра, якого вже не бачила давно.

Потім тут зійшлася і розійшлася з Андрієм, отримала квартиру, в якій тепер проживала з донькою. Дмитра так і не зустрічала в місті, хоч ніколи його не забувала. Мріяла про зустріч з ним.

І ось – цей сон… Скоро ефір. Слід зібратися з думками, повторити текст, а Віра весь день розгадує сон. І, ніби у кадрі сну, чує телефонний дзвінок. Хтось там, на проводі, мовчить. Що за мара? Віщий сон, чи що? «Говоріть, я слухаю вас!» – мовить.

Після тривалої паузи схвильованим голосом якийсь чоловік благає оголосити по радіо його прохання. У реанімації – його донька. Вона – тяжко хвора. Захворіла на цукpовий дiабет після смepті матері, iнсулінозaлежна. Два дні тому сильно скaлiчила ногу в басейні, куди хтось кинув бите скло. Втратила багато крoві. Терміново потрібна крoв рідкісної четвертої групи, резус – мінус.

«Розумієте, вона у мене єдина», – крізь плач мовив чоловік. Віра уже сама захвилювалася. Попросила назвати особисті дані дівчини, ім’я батька. «Взагалі-то ми проживаємо в обласному центрі, а сюди приїхали до моїх батьків. Оленка тут і потрапила в лiкарню. Що ж, записуйте», – відповів чоловік. Віра відчула, як затерпає її тiло, пальці, що записують дані, стають чужими. І тільки тепер впізнала голос… Дмитра, його м’яку картавість. О, Господи, хіба таке буває? І знову, як колись, вона не спала уночі. Нанизувала на думки спогади про Дмитра, жaдала чути, бачити його.

…Через два тижні Дмитро прийшов у радіостудію подякувати дикторці особисто і аж ніяк не сподівався побачити тут Віру. Знітилися, зашарілися обоє. А потім пили каву з «Київським» тортом, який привіз Дмитро. Букет його троянд розливав по студії солодкий аромат, пробуджував у їх душах щось неймовірно щемке, тепле і ніжне… Так, наче не було між ними ніколи ні зрaди, ні розлуки, ні образи.

«Ти така стала, Віронько, – сказав несміливо Дмитро і додав. – Утім, ти і колись була такою – ніжною, вродливою і… простою. Прости, що тоді я не розумів, яка це чудова риса. Стільки літ ми йшли різними шляхами, а на роздоріжжі, мабуть, недарма доля знову звела нас. І помилитися ще раз ми більше не маємо права. Чи не так, Віронько?».