Закохався в дружину товариша, а він називав Зоряну селючкою

Чесно кажучи, я закохався у Зоряну тоді, коли вона з моїм товаришем Василем готувалися до весілля. Коли мимоволі зустрічався із нею поглядом, то, здається, зазирав у Зорянину душу — чисту і добру. Але я притлумлював почуття, бо дівчина вже сказала «так» моєму товаришеві.

А Василь не усвідомлював свого щастя. Вже через кілька місяців після одруження почав нарікати на дружину, вишукувати у ній якісь вади. Йому не подобалося, коли Зоряна дзвонила йому, якщо він засиджувався за пивом. Шаленів, коли доводилося їхати в село до її літніх батьків і допомагати по господарству. Називав Зоряну простачкою, яка не вміє навіть обіду зварити, хоча я не раз бував у них вдома і переконувався, що його дружина — чудова господиня.

Через деякий час товариш почав зраджувати Зоряні. Я просив його схаменутися, але він навіть не прислухався до моїх слів. Навпаки, Василь шкодував, що одружився, бо дружина-селючка діє йому на нерви. Зрештою, дійшло до розлучення. Василь такому розвитку подій лише втішився: ніхто не заважатиме йому розважатися і витрачати гроші, котрі справно надсилають батьки з-за кордону.

Коли я почув цю новину, то не знав, чи сумувати через те, що сім’я мого друга зруйнувалася, чи дякувати Богу, що в мене з’явився шанс побудувати із Зоряною стосунки. Я не одразу наважився зустрітися з нею і поговорити відверто. Звісно, вона була здивована, але з часом я зумів завоювати Зорянине серце.

Спочатку спільні знайомі осуджували мене, мовляв, саме я спричинився до розпаду сім’ї мого друга, проте я і не думав виправдовуватися у тому, чого не було. Нашій із Зоряною сім’ї нещодавно виповнилося п’ять років, виховуємо двох синочків. Ми надзвичайно щасливі. До речі, Василь давно живе в іншій країні і не тримає на нас зла.