117 пасажирів в одному вагоні. Пасажирам доводиться їздити у купе провідника або в туалеті

Такі умови створені для них “Укрзалізницею” в поїзді Івано-Франківськ – Рахів. Цей приміський поїзд дуже популярний у туристів, що їдуть у гори з наплечниками. Пасажирам, які їдуть понад п’ять годин, виділили лише два плацкартні вагони, пише Експрес.

Я користуюсь ним уже понад 4 роки, і помічаю, що поїзд наче “тане” на очах – раніше було чотири вагони із сидіннями, як в електричці, а тепер – лише два плацкартні вагони. І їх доводиться брати штурмом.

Ми – 13 туристів із великими похідними рюкзаками – сідали у селі Микуличин. Однак сісти нам не вдалося: від середини вагона й до тамбура стоячи їхали інші пасажири. Тамбур теж зайнятий. На плацкартних лавках сиділи по четверо, а то й по п’ятеро людей, навіть на бокових. Туристи з рюкзаками, дідусі з повними відрами грибів, мами з дітьми. Верхні полиці були зайняті щасливцями, які намагалися задрімати, обливаючись потом. Лише в одному вагоні їхало 117 пасажирів! Наплічники ми закинули на третю полицю. Дихати було нічим, а наші сусіди із дитиною навідріз відмовилися відчинити вікно.

Пасажири обмахувалися блокнотами, наче віялами. Поїзд повільно під’їжджав до станції Яремче. Тут до нас мала ще приєднатися моя подруга Катя. Я пробралася поміж людей до тамбура. Натовп затис мене біля купе провідника. Там сиділи двоє жінок із дітьми. Коли поїзд зупинився, вони вийшли. І я швидко сіла на вільне місце. Нарешті! У купе зайшов втомлений провідник Сергій Глібович із касовим апаратом і виторгом.

За нелюдські умови перевезення хоч грошей не деруть: повний квиток на весь маршрут із Івано-Франківська до Рахова коштує лише 22 гривні. Я запитала, чому ж на такому популярному маршруті лише два вагони.

“Кажуть, що більше немає вагонів. Тож так і їздимо. Влітку загалом багато людей, особливо на вихідні, – розповідає провідник. – А от взимку катаємося майже порожні”.

У Яремчі в чергу до вагона вилаштувались з чотири десятки людей. Серед них – і подруга. Побачивши мене, вона гукнула: “Я боюся, що просто не сяду в поїзд”. Та, на щастя, їй вдалося протиснутися до мене в купе. “Це вам платити за проїзд? – спитала вона у провідника, відраховуючи декілька гривень.– Хотіла придбати квиток у касі. Але касир сказав, щоби заплатила всередині. Бо ж я ризикувала не влізти в цей поїзд”.

У цю мить мені прийшло повідомлення від іншої подруги – Юлі. Її я не бачила, відколи ще зайшла в поїзд. “Ви десь сіли? Катя з тобою?” – питала вона. – “Так, ми в купе провідника”. – “Пощастило. А ми з Остапом і Андрієм у туалеті”, – відповіла подруга. Отакої! Ми з Катею вирішили знайти нашу групу. Частина стояла в тамбурі – хоч там ніде сісти, зате не тісно й відчинене вікно.

“Цe просто нeлюдські умови, які порушують права людини. У такому поїзді просто неможливо їхати, це нeбeзпeчно для здоров’я”, – обговорювали поїзд люди. Зате – як після такої поїздки починаєш цінувати свіже повітря!