«Тихенько, тато спить…»

Марія Дмитрівна не хотіла такої невістки. Не мала нічого проти Насті як чиєїсь дружини, але тільки не її сина. Марія Дмитрівна не була старомодною, та все-таки…

Її Андрій – розумний, вродливий, з тих молодих людей, що нині, як мовиться, на вагу золота. Добрий, ввічливий, гарний син. Не п’є, не курить, у двадцять сім уже непогано займається бізнесом. Усього в житті досяг сам. Не платила Марія Дмитрівна за навчання сина ні в університеті, ні в аспірантурі. Вона справді гордилася сином. То чому не має бажати йому щастя? Такої ж гарної, доброї дівчини…

Настя? Розлучена, з маленьким сином на руках. Старша за її Андрія на три роки. Марія Дмитрівна розуміє: у житті всяке трапляється. Але чому це має бути саме з її сином?.. Навіщо йому чужі діти, чиясь, хай і колишня, дружина…

Вона так мріяла про неймовірно красиве весілля для Андрія. Щоб усе, як у людей – ні, набагато ліпше. І в білому платті її невісточка – синова наречена.

А вийшло надто прозаїчно. Марія Дмитрівна вперше у житті не порозумілася з сином. Андрій, цьомнувши її в обидві щоки і лагідно обійнявши, котрогось вечора просто пішов. До неї, до Насті, кинувши на прощання легенько-докірливо:

– Мамо, ти не розумієш… Настя дуже хороша і її синочок Петрусик – теж. Я – люблю їх. І тебе також, мамо, люблю. Ти у мене взагалі най-най-най… Так що, не ображайся, мамо…

І все. Хоча це тільки в кіно – ось так легко зачинити двері. Марія Дмитрівна не те що ображалася на Андрія, ні. Було просто боляче, гірко. Що син не зрозумів її, не послухав. Чи не захотів зрозуміти. А, може, і вона у чомусь винна, що Андрій вчинив саме так?

Син часто забігав додому. І далі був таким же уважним, турботливим, запитував, що їй треба. І Настя телефонувала раз у раз, у гості запрошувала.

Марія Дмитрівна не хотіла. Чи не була готова, як би сказали психологи, – ні іти до Насті, ні запрошувати невістку до свого дому. Ще й Андрія попередила: з нею не приходь.

Так минуло півроку. Якось забіг Андрій.

– Мамо, прости вже мене, коли щось не так. Скільки можна сердитися? Хочеш, скажу гарну новину? У нас з Настею буде дитина. Може, дівчинка? Було б гарно, правда? Петрулька у нас вже є. Класний пацан, сама побачиш. Приходь, будь ласка, мамо…

Обняла сина. Може, заїде, колись…

У вихідні вибралася на ринок. Не поїде ж уперше з порожніми руками. Щось треба прикупити Насті і її синові.

Двері відчинила невістка. Привітно усміхалася, запрошувала Марію Дмитрівну до хати.

– Я ось тут вам подарунки привезла. Дещо з одягу і посуд. Поглянь, може, не сподобається…

Марія Дмитрівна і сама не розуміла, чому так хвилювалася. Та й Настя теж. Щось з подарунків упало, дзенькнуло.

– Мабуть, чашки розбилися, – Настя винувато глянула на свекруху.

Марія Дмитрівна хотіла лагідно відповісти, мовляв, посуд б’ється до щастя. Не встигла. З кімнати зненацька виглянув маленький хлопчик.

– Тихенько будьте, тато спить…

Так і стояв, приклавши пальчик до губ. Марія Дмитрівна зрозуміла: Петрусик, Петрулька, як лагідно називав малого її син.

– Скільки йому? – запитала у Насті.

– Скоро буде чотири…

Малий ще міцніше притис пальчиком губенята. Мовляв, невже не розумієте. А такі дорослі…

– Кажу вам, тато спить.

Марія Дмитрівна відчула, як за скельцями окулярів поповзла зрадлива сльоза. Як зрушилася у її душі глуха болюча стіна.

Уперше за довгий час була щасливою. Обнімала Петрусика, Настю. Від їхнього вовтузіння таки прокинувся Андрій. Сон­но усміхався усім трьом. Марія Дмитрівна чомусь подумала: щастя – це точно не розбиті чашки. Хоча, може, у цій народній прикметі щось таки є?

“У цій невигаданій історії я лише змінила імена. Може, комусь із вас, дорогі мої читачі, стане на мить тепліше, хай і від чужого щастя? А, може, хтось відшукає своє? Бо що воно таке, щастя? Усмішка рідної людини, холодний дощ за вікном, коли слухаєш його удвох, коли поруч б’ється чиєсь серце? Теплі руки, в обіймах яких можна заховатися від проблем? Чи вміння зрозуміти інших? І варто лише вчасно комусь зателефонувати, написати есемеску чи відчинити двері?”, – Зіна Кушнірук, головний редактор “НашДень”.