Найближчими тижнями буде важко, і ставатиме важче

Найближчими тижнями буде важко, і ставатиме важче

Концентрація кількості росіян на квадратний кілометр зросла в кілька разів. Але при цьому їхня якість знизилася.

Я належу до того кола людей,

хто вже два-три тижні говорить, що досить чекати наступу, він вже триває. Якщо кілька місяців тому ми очікували якогось великого наступу, обговорювали сценарії того, що росіяни спробують “если надо повторить” похід на Київ, фантастичних ударів з Білорусі та відрізання заходу України від центру, то ще до Нового року стало досить очевидним, що цього не буде. Десь у грудні було зрозуміло, що на це у РФ немає сил та засобів. Далі залишався варіант так званих великих кліщів на лівому березі Дніпра, тобто удару з Запоріжжя та степів півдня і одночасно з півночі, на схід від Харкова. Тоді виникала б загроза “великого котла”, в якому би опинилося все наше угруповання на Донбасі, і тоді воно було б змушене або воювати в котлі, або відходити на правий берег, через що лінія фронту проходила б Дніпром. Але зараз абсолютно очевидно, що для таких мегаломанських планів у росіян і близько не дотягує кількість і якість потрібних сил та засобів.

Чесно кажучи, я до останнього сподівався, що вони на щось подібне замахнуться, бо це було б їхнім великим ідіотизмом, що полегшило б нам життя. Подібний наступ ми б швидко відбили, а далі б у росіян усе посипалося. Та, на жаль, не варто недооцінювати ворога – росіяни вчаться на помилках, і цього разу вони тверезо оцінили свої реальні можливості. І рішення явно ухвалювали військові, а не політики. Бо для таких великих наступів потрібні високоманеврені частини з великою кількістю бронетехніки на ходу та гарно підготовленим персоналом. Нічого з цього у росіян зараз немає. Натомість у них є перевага у кількості дуже неякісної живої сили. Тобто у росіян є “гарматне мʼясо” в надлишку. Порівняємо: коли рік тому росіяни до нас заходили, тоді було одночасно приблизно 180 тисяч окупантів, які зайшли у 10 областей України. Наразі на окупованих територіях, за різними даними, перебуває від 220 до 320 тисяч окупантів у чотирьох областях.

Інакше кажучи, концентрація кількості росіян на квадратний кілометр зросла у кілька разів. Але при цьому їхня якість знизилася – сильно вибиті офіцерський, сержантський склад. А це суттєво, бо без молодшого командирського і сержантського складів не можна структурувати будь-яку кількість мобілізованих у повноцінну військову частину.

Мобілізованих, нічому не навчених і поганенько мотивованих, хоч греблю ґати. І, на жаль, противник правильно розрахував, як використати таку перевагу. Тут не побігаєш у далекі рейди, але будеш повільно проривати фронт, наче асфальтовим катком, хвиля за хвилею посилаючи на смерть одноразове “гарматне мʼясо”. І виявилося, що саме цій, абсолютно варварській навіть щодо їхнього особового складу тактиці, дуже важко протистояти. Особливо важко, коли росіянам вдається навʼязати ближній бій. Тобто те, що було у Соледарі і те, що зараз відбувається на околицях Бахмута, коли бої тривають у забудові. Тоді фактично не працює “броня” – ані наша, ані їхня туди не заїжджає, бо вона живе там декілька хвилин.

Фактично це “стінка на стінку”, тобто піхота на піхоту. І в такому разі, на жаль, їхню кількість при поганій якості можна компенсовувати тільки нашою ж кількістю. У них – шалені втрати, у нас – в рази менші, але просто тому, що ми в обороні. Не тому, що ми кращі – будьмо відверті, наш звичайний мобілізований краще тільки за мотивацією. Це так само звичайна людина, яку війна вирвала з нормального життя, якій вже по ходу довелося ставати солдатом. Тож у цьому сенсі що українські мобілізовані, що російські перебувають в однакових умовах. Звісно, є різниця у мотивації, у загальному інтелекті і рівні розвитку (на щастя, ця перевага на нашу користь), але все одно з обох боків це непрофесіонали проти непрофесіоналів.

Із цього витікає, що коли у них величезні втрати, наші втрати у два, три, чотири рази менші – це все одно величезні. І Соледар, і Бахмут вартували нам дуже дорого і вартують досі. Тому важко сказати, що можна протиставити такому наступу, коли росіяни просто не шкодують особового складу.

Трохи краще з цим наступом боротися не у забудові – Вугледар у цьому сенсі показав просто чудовий приклад, а саме що буває, коли росіяни пробують ту саму тактику, гнати непідготовлену біомасу, на відкритому просторі. Вугледар від Соледару принципово відрізняється не лише тим, що там відбили атаку РФ, а тим, що її відбили (це було майже як у тирі) практично без втрат з нашого боку. Таке, на жаль, не часто буває, але там ми показали їм, що буде.

Росіяни, відповідно, будуть чим далі, тим більше намагатися навʼязати ближній бій та перти хвилями. Напружена ситуація, окрім того, що в усіх на вустах – біля Бахмута, бо там загроза напівоточення, на лінії Сватово-Кремінна. Ключове слово “напів”, бо навіть якщо РФ візьме під контроль обидві траси, то тоді доведеться звідти вийти. Це не одне й те саме, що прориватися з котла, але тоді доведеться звідти виходити через брак підвозу БК (боєкомплекту. – Главред), продуктів, води, бо там усе привозне. Нагадаю, що на лінії Сватово-Кремінна ми билися майже три місяці, але, на жаль, не змогли її проломити, бо росіяни буквально у перші дні наступу навезли від 40 тисяч мобілізованих. Якими б вони не були погано підготовленими, але 40 тисяч – це 40 тисяч. Якщо їх закопати в окопи і змусити тримати оборону, то прорвати їх не так просто.

Ми були дуже близькі до штурму Кремінної, бої фактично вже тривали на околицях міста, але наразі туди перекинули три свіжосформованих дивізії. Поки що в бою задіяна одна з них, дві інші стоять у ближньому резерві. Тому слід очікувати, що там наступ буде набагато сильнішим, ніж зараз, бо вже відомо, ким саме він здійснюватиметься.

Їхня програма-мінімум – відсунути ЗСУ від Сватового, зняти загрозу штурму міста. А програма-максимум – відновити контроль над залізничною станцією “Купʼянськ-вузловий”. Без цієї станції логістика російських військ сильно порушена, натомість ми її активно використовуємо, незважаючи на близькість лінії фронту. Поки що я, скоріше, оптиміст, але загроза там існує абсолютно реальна. І ця загроза посилюється через те, що окрім наступу з поточної лінії фронту у росіян є можливість заходити з флангу, з території РФ. Бо там ще є шматок державного кордону, який до цього був “примороженим” фронтом (як, власне, увесь державний кордон України з Росією). Бо на державному кордоні з Росією за межами фронту приблизно така інтенсивність боїв, як і на Донбасі протягом попередніх років. Тож на фоні гарячого фронту там, можна сказати, спокійно, але таке “спокійно”, яке ми до цього вважали війною – з артилерійськими дуелями, боротьбою диверсійних груп з обох боків. Тому навіть географічно ситуація там досить складна.

Якщо ж дивитися глобально, то я не бачу у росіян таких сил та засобів, якими вони могли б загрожувати, наприклад, Харкову. Більше того – в межах Донбасу. Тут я не можу не погодитися з тезкою, Євгеном Пригожиним, який нещодавно заявив, що якщо російські війська далі просуватимуться так само, як у Соледарі та Бахмуті, то на взяття агломерації Костянтинівка-Краматорськ-Словʼянськ їм знадобиться 1,5 роки. Тобто навіть для виходу на адміністративні межі Донецької області, за його оптимістичним прогнозом, потрібно саме стільки часу. Від себе прокоментую – хто їм ті 1,5 роки дасть?! Це не означає, що найближчими тижнями буде легко – навпаки, буде важко, і ставатиме важче.

Росіяни зараз кинули останній ресурс, який у них є. Вони мають проблеми з бронетехнікою – ми палимо її швидше, ніж вони встигають її ремонтувати. Є проблеми і з БК. З одного боку, нам би такі проблеми, бо у РФ і досі значна перевага в артилерії порівняно з нами. Але порівняно з тим, що було у РФ влітку, коли вони виносили Донбас вогняним валом, зараз у них запроваджений режим жорсткої економії і росіяни вистрілюють у пʼять разів менше. Абсолютно очевидно, що далі буде менше і менше, бо наразі запаси РФ не поповнюються.

У великій часовій перспективі росіяни можуть перезапустити свій оборонпром, через що ситуація може погіршитися. Наразі він паралізований санкціями, але не мертвий, і тому росіяни думають, що з цим робити. Протягом найближчих двох місяців вони нічого не знайдуть – для його перезапуску їм потрібні півроку-рік.

Тому поки що ми маємо вікно можливостей. У них з кожним днем менше “броні”, менше снарядів, і саме тому вони використовують мобілізованих – те, чого в них у надлишку. І протягом найближчих тижнів РФ буде абсолютно не рахуючи, досипати мобілізованих і намагатись по максимуму віджати те, що їй вдасться, саме тактикою хвиль “зомбаків”, як казали хлопці у Соледарі.