“Якби в юності мала теперішній досвід, то не народжувала б дітей”

Власне ім’я варто цінувати вище за матеріальні блага. Так завжди казав батько. 1991 року КДБісти пропонували мені статус депутата Верховної Ради. Давали квартиру в Києві й машину. Казали, що маю їх слухатися. Відмовилася. Потім погрожували. А на мій день народження двоє чоловіків підійшли на вулиці й подарували букет білих півоній. Дали зрозуміти, що знають про мене все.

Чоловіка підібрала на вулиці. Минуло 10 років після закінчення інституту. Забирала двох дітей зі школи в іншому кінці міста й не могла добратися у зливу додому. Зупиняла “попутки”. Переживала, що доведеться віддати карбованець або півтора за проїзд. Нарешті зупинилася машина. Саджаю дітей на заднє сидіння, впихаю віолончель, дві папки з нотними зошитами. Дивлюся, а за кермом – однокурсник Володя. Думаю: “Яке щастя, не доведеться платити”.

Дитина – це така ж людина, як і дорослий, але має менше досвіду. Тому в певні моменти її треба вберегти. Говорити з дітьми варто, як із рівними собі.

Мріяла стати режисером. Приїхала вступати в університет Карпенка-Карого в Києві. Стою під дверима до вступної комісії, тримаю за руку 3-річну дочку, а абітурієнти поруч між собою говорять: “Мой папа там работает, а мой с тем договорил­ся”. Зрозуміла, що з моїм “папою”, сином підпільника УПА, мені світить з освітою режисера бути хіба завклубом у селі.

Чоловік і жінка мислять по-різному. Колись вважала, ці відмінності надумані. А потім стала помічати їх. Бавлячись із сином, взяла в руки ляльку й заспівала колискову. “Мамо, тихо, – попросив 3-річний син. – Чуєш, як гарно трактор гуркоче?”

Поділ роботи на жіночу й чоловічу – штучний. Його насаджували в радянські часи. Як і зневагу чоловіків до жінок і навпаки. У моїй родині таке ставлення було неприйнятне. Дідусь по маминій лінії йшов на поле жати, щоб бабця не натомила рук. Татів батько був священиком, дорадником митрополита Української автокефальної православної церкви Івана Огієнка, але чистив картоплю, копав город, коли бабця цей час присвячувала вихованню дітей.

Катерина НЕМИРА. Народилася 15 червня 1952 року в селі Сокільники Пустомитівського району на Львівщині. Батько працював директором фанерного заводу у Львові, мати – фарма­цевтом. Закінчила Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працювала на кераміко-скульптурній фабриці в художній майстерні й одночасно y палаці піонерів вела студію образотворчого мистецтва. На другому курсі інституту народила доньку Мар’яну. За п’ять років – сина Олександра. 1981 року скульптура ”Сонячний день” потрапила на симпозіум в Італії. Через 25 років у Нью-Йорку здобула визнання скульптурною композицією ”Кукіль”, присвяченою пам’яті жертв Голодомору. 1992-го виїхала із сім’єю до США. Започаткувала галерею і студію. Організувала й утримувала школу українознавства. Організувала гастролі у США ансамблю Павла Вірського. Разом із чоловіком запросили та провели виступи львівських театрів імені Марії Заньковецької та Леся Курбаса, музичного ансамблю ”Коллаж”. Викладала в Кентському університеті у штаті Огайо. 13 років вела україномовну програму на радіо. 2008 року повернулася в Україну. З квартири у Львові переїхала до селища Новий Яричів Кам’янка-­Бузького району на Львівщині. 2013-го видала роман ”Іногда”, а за півроку – ”Кольорові оповіді”. Працює в галузі декоративно-­прикладного мистецтва з керамікою. Основні твори – ”Жінка”, ”Мальви”, ”Поцілунок сонця”. Захоплюється футболом. Улюблена страва – картопля по-бойківськи. Заміжня втретє. Чоловік Володимир Немира – художник. В родині троє дітей: син Олександр – волонтер, донька Вероніка Немира – домогосподарка, донька Мар’яна Садовська – співачка й актриса

Найстрашніші ті миті в житті, у які не думаєш про себе. У моїх діда й баби хата стояла на горбочку. Мені було 5 років, а брату – 3. Посадила його на воза з двома кіньми й хотіла прокататися з того горба. А коні були не загнуздані. Перекладина з упряжки їм била по ногах. То вони схарапудилися й погнали на всій швидкості. Я обхопила брата руками і всім тілом закрила його. Боялася, щоб не випав і не розбився. За кілометр один чоловік зупинив коней.

Шкодую про вчинок у дев’ятому класі. Однокласник мені написав записку, а я прочитала перед усіма. Він висловив свої почуття, а я виставила його на посміх. Якби зустріла, то вибачилася б.

Непорядні люди всіх судять по собі. Ніколи злодій не повірить, що ти не можеш украсти, а повія – що чесно живеш із чоловіком.

Найбільше не люблю глупоти, бо дурні непередбачувані у своїх вчинках. Із розумними завжди можна домовитися.

Глупі – це ті, хто розмінюється на неправдиві цінності. Збагачення заради збагачення, кар’єра не від серця, а для престижу. Такі не дивляться на речі глобально.

Одружуватися потрібно, коли сформовані вже дві особистості. Якщо дружина або чоловік намагатимуться переробляти одне одного під свої потреби, у них буде багато непорозумінь.

Найкращі стосунки чоловіка й дружини, коли вони ґрунтуються на порядності. Й обидва не роблять того, що може завдати комусь із них болю.

Майна в людини має бути стільки, скільки може вміститися в торбі. Односельці питали, чи буду добудовувати другий поверх у напіврозваленій хатині, коли її тільки придбали. Я краще книжку почитаю, а не буду ходити по поверхах і витирати пил. За вісім років ще не придбала до хати фіранок. Вони заважатимуть милуватися лісом за вікном.

Мистецтво змінює людину, бо спершу викликає емоцію, а потім примушує думати. Зрозуміла це на виставі режисера Гротовского “Апокаліпсис” 1977 року в польському Вроцлаві. Актор, який грав Христа, тримав кілька свічок. Диявол переконував його не приносити себе у жертву людям. Щоразу, як говорив переконливий аргумент, – у руці Христа гасла свічка. Тоді задумалася – хто я є і для чого в цьому світі.

У професії немає поділу на стать. Обурює, коли наші ­жінки-політики вимагають до себе більшої уваги.

Усе треба робити вчасно. Інакше будуть труднощі. У червні 2008 року поверталися в Україну трьома літаками. Коли вий­шли в Амстердамі, нас добу не випускали з аеропорту, бо мали радянські паспорти. Вчасно не замінили їх. У документах були штампи, що ми – громадяни України, але це не брали до уваги.

Життя не має сенсу. Тільки рослини і тварини живуть у гармонії з природою. А людина, як ракова пухлина, усе нищить.

Якби в юності мала теперішній досвід, не народжувала б дітей. Боляче, що не зможу вберегти їх від абсурдності життя. Хоча я щаслива мати, горджуся своїми дітьми.

Кохання робить людей кращими й відкритими.

Гроші мають жити, а не бути законсервовані. Варто не кошти накопичувати, а емоції й пізнання.

Не питаю в людей три речі: до якої церкви ходять, бо це – їхнє і Бога; скільки заробляють – це їхнє і податкової; і з ким сплять – це їхнє і того, з ким сплять.

Бути на боці переможців – найлегше. Завжди вболіваю за переможених. Тато мені прищепив захоплення футболом. Але коли в дитинстві дивилися разом матч команд із Чехії та СРСР й останні програвали, то вболівала за Радянський Союз. А тато ображався.

Боюся ходити по сходах і ескалаторах. Вагітною падала з них.

Приснилося, що на ринку зустріла жінку, а вона каже: “Ти носиш в собі дитя і на велике свято народиш хлопчика з чорними очима”. На Водохреща народила сина з чорними очима.

Час, витрачений на трапезу, – марний. Мені шкода цих хвилин, тому їм, коли читаю. Готувати не люблю. Вареники роблю лише на Різдво, або як до внуків їду.

Страх – це досвід. Головне, під час його набуття, не збожеволіти. Колись пішли на озеро з донькою та її одногрупницями. Побачила з берега, що вона тоне. Я була в розпачі, бо не вміла плавати. Її врятували, а я ледь розум не втратила від безпорадності.

Швидка смерть – найкраща. Це коли помирають у сні або від раптової зупинки серця. Але таке треба заслужити. Мій дід зібрав усю родину, попрощався і відійшов.

Ясний розум важливіший за здоров’я.

Автор: Ірина ЛЕВИЦЬКА, Газета по-українськи.