92-річна чернівчанка всю вулицю засадила магноліями

На вулиці Естонській у Чернівцях росте три десятки екзотичних дерев. Пані Валентина Проданчук заохочує всіх сусідів мати їх у себе на подвір’ї У столиці Буковини і для самих чернівчан, і для гостей міста з’явилася ще одна туристична родзинка: вулиця, засаджена магноліями. Деякі її мешканці навіть пропонують перейменувати Естонську на вулицю Магнолій. На самому початку вулиці, на одному з подвір’їв, у всій розквітлій красі – два великі дерева магнолії.

 

 

Трохи далі – маленький кущ. На іншому подвір’ї – величезна магнолія. Біля інших будинків розквітлі магнолії визирають на вулицю. Найстарішій магнолії на Естонській – 31 рік, вона росте на подвір’ї пані Валентини. На вулиці – майже 40 дворів, і в 30 із них росте магнолія. Тих магнолій, які вдалося побачити з вулиці, ми налічили 15. Пані Валентині Проданчук (на фото) – 92 роки, але вона активна та енергійна. Саме вона “заразила” мешканців Естонської ідеєю висаджувати на своїх подвір’ях квітучі дерева. Розводить саджанці і всім, хто живе поруч, роздає, як жартує, у примусовому порядку. Пані Валентина 56 років пропрацювала лікарем, її діти та внуки – теж лікарі. У свої роки жінка не сидить на місці: обробляє грядки, багато ходить пішки, бо вважає це основою доброго здоров’я, допомагає волонтерам.

— Свою магнолію, яку мені подарував сусід, я посадила у 1986 році, — розповідає пані Валентина Проданчук. — Мій перший внук своїми ручками тримав ту маленьку гілочку… Тепер це величезне дерево. Саме з дітьми ми і вирішили: “Будемо вирощувати магнолії та засадимо ними всю вулицю”. Хоча вирощувати їх не так легко, три роки треба чекати. Зараз на нашій вулиці – до 30 магнолій, і у всіх – різний вік. Є ще дуже маленькі, які ледь цвітуть. Я зробила такий парничок для них. Треба чекати рік, аби вони прийнялися, а потім викопати та пересадити в інше місце, щоби був добрий корінь. Я хочу забезпечити всю вулицю магноліями. Як помру, то мої діти це зроблять. Валентина Іванівна народилася на Хмельниччині, а приїхала у Чернівці 1945 року і вступила до медінституту, який щойно відкрили у Чернівцях. — Після п’яти років мого щасливого дитинства,- розповідає пані Валентина, — у 1930 році розкуркулили бабцю, і на її садибі створили колгосп. Потім були 1932-33-й роки – посуха і неврожай. Влада забирала всі продукти, жінки ховали за пазухами кукурудзяну муку. У 1937-му прийшла друга біда: репресовували патріотів України, розстріляли мого батька. Усіх дружин репресованих відсилали на Донбас, а нас, дітей, називали ворогами народу. Мама поїхала на Донеччину, а через півтора року повернулася. У 1941-му – війна. Німці окупували наше село. Виловлювали молодь із собаками і відправляли на роботи у Німеччину. Біля села був глибокий яр, і ми там ховалися. А коли у березні 1944 року звільнили село, прийшло це найбільше щастя: ми могли спати спокійно. Хоча легше не стало. Ми з братом орали колгоспне поле, бо треба було щось їсти. Та й фронт вимагав…

На Буковині Валентина Іванівна зустріла свого чоловіка, він був інженером. У них народилося троє дітей. У пані Валентини – п’ятеро внуків і четверо правнуків. — У мене вдома назбиралося трохи вовняних речей, — пояснює жінка. — Я їх розпустила, а інша жінка із донькою зв’язала 70 пар шкарпеток для наших воїнів на передовій. Один хлопець розповідав, що, коли було дуже холодно, вони ті шкарпетки натягали на руки і грілися. На запитання про рецепт свого активного довголіття пані Валентина відповідає так:

— Скільки прожити – це Бог дає. А ось щоб прожити з чистою совістю, не треба людям мстити. Як хтось сказав, помста є благородною справою лише в одному випадку – при захисті батьківщини. Як і брехня є благородною, лише коли лікар підбадьорює хворого…