25 травня 2018 року під селищем Зайцеве Донецької області, був убитий доброволець Мар’ян Корчак. 22-річний воїн Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” з позивним “Хитрий” загинув від осколків снаряду 152 калібру. Рідні та друзі Мар’яна поділилися спогадами про воїна.
На базі 1-ї окремої штурмової роти ДУКу, що в місті Новогродівка Донецької області, досі зберігаються деякі речі загиблого Мар’яна. Серед них медичний рюкзак, з яким хлопець був в ту мить, коли біг перевіряти чи живі його побратими.
Аліна Михайлова, керівник медичної служби показує цього рюкзака і розказала про вбитого добровольця.
“Коли про нього говорять, що він “Хитрий”, то я геть не розумію чому? Мар’ян насправді дуже простий і скромний. Саме останнє слово йому і підходило для псевдо. Він не шукав вигоду, а сам її пропонував комусь”, – розповідає Аліна.
На базs зробили такий собі куточок, де знаходяться різні воєнні експонати. Серед них і частина спогадів про Мар’яна.
“Він геть пошматований, тому шансів у Хитрого вижити не було – говорить вона. – Люди в більшості своїй, не розуміють, що таке війна? Що таке поранення? Ця пробита осколками річ – доказ того, що буває з тими, хто бореться за Україну, її громадян. Мар’ян був, одним із них. Він боровся до кінця”.
Трагедія розігралася 25 травня 2018 року. Троє бійців – Дмитро “Ганс” Рубашевський, В’ячеслав “Кадет” Донгузов та Мар’ян Корчак несли варту на позиціях під селищем Зайцеве. Звечора там було неспокійно. Літав ворожий безпілотний апарат.
Над ранок він появився знову. В цей момент розпочався шалений обстріл наших позицій артилерією. Били надзвичайно прицільно. Із землі та будівель, які були поряд – вискакували клуби диму, вогню та осколків. Але по хлопцям в той момент не попадало.
Мар’ян відпочивав у бліндажі. “Ганс” крикнув “Кадету”, щоб той розбудив Мар’яна. А сам почав стріляти по ворожому розвідувальному апарату. Донгузов підготовляв димові шашки, щоб розпустити димову завісу в тому разі, коли безпілотний апарат, наводитиме артилерію на них. На щастя, десь через двадцять хвилин, “пташка” почала віддалятися. Рубашевський дав команду Мар’яну брати медичний рюкзак і бігти туди, де жили добровольці з бійцями ЗСУ.
Перевірили один підвал, потім будинок, залишилося провірити ще один об’єкт.
“В той момент коли бігли до останньої цілі, я почув боку окупантів вихід снаряда. Впав на землю – пролунав вибух, – згадує Дмитро Рубашевський. – Я підвівся, все було в диму. Проте думати не було часу. Тому помчав у третій підвал. На щастя, там було все гаразд.
Тоді я почав шукати Мар’яна, гукати його. До пошуків приєдналися хлопці, які вилізли із сховища. Тіло знайшли, але рани отримані “Хитрим” від розриву снаряда, були не сумісні із життям. Він лежав на спині, в бронежилеті, присипаний землею”.
Рани отримані “Хитрим” від розриву снаряда, були не сумісні із життям
“Коли всі зрозуміли, що Мар’ян мертвий. Командир роти добровольців Да Вінчі, зателефонував командиру Львівської Резервної сотні ДУКу – “Хаммеру”. І повідомив йому трагічну новину.
Оскільки “Хитрий” був родом із селища Шкло, Львівської області, то очільнику Львівської сотні, випала нелегка місія розказати батькам страшну новину про загибель сина.
“Коли мені зателефонував Дмитро Коцюбайло і сказав про вбивство Мар’яна. Я зразу ж поїхав на штаб і підняв особову справу Хитрого.. Вирішив не телефонувати батькам бійця ДУК ПС, а поїхав у Шкло, – розповідає командир.
Матері не було в дома, тому довелося розпочати цю розмову з татом Мар’яна. Я до сьогоднішнього дня пам’ятаю вираз його обличчя, коли він почув звістку про сина.. Не дай Боже більше жодній українській сім’ї таке пережити”.
“Після зустрічей з побратимами у зоні бойових дій, мені вдалося відвідати рідне селище Мар’яна і поспілкуватися з рідними загиблого воїна. В той момент вся його родина була в зборі. Сестра, брат з дітьми, батьки.
Коли я зайшов в дім, сестра показала мені кімнату Мар’яна. В куточку стояла невелика шафа, а в ній зберігалися речі Хитрого: його нагороди, фото. Він займався спортом і досяг чималих успіхів в ньому. В той момент, коли дивишся на усміхнене обличчя хлопця з світлин, – здається, що все гаразд. Він вийшов кудись і зараз повернеться.”
А потім звертаєш вагу на його сім’ю. Мати в чорному одязі, невесела сестра, яка з болем слідкує за моїм поглядом, коли я розглядаю світлини Мар’яна. Марево швидко проходить і настає жорстока реальність.
“Ми з братом дружили, всюди ходили разом. Він був такий добрий, турботливий – говорить Галина, сестра Мар’яна і починає плакати. Такі митті інтерв’ю самі страшніші. Ти стримуєш себе, щоб не заплакати. І подаєш дівчині стакан води. Через силу розмова продовжується”.
“Я одна з перших дізналася, що він воює. Ми довго намагалися це приховувати, але рано чи пізно все стає явним. Він не хотів, щоб батьки переживали. Тому ми мовчали.
Я одна з перших дізналася, що він воює. Ми довго намагалися це приховувати, але рано чи пізно все стає явним
Коли все це сталося, я була на роботі за кордоном. В той день – прийшла на обід і включила інтернет. Завжди так робила, під час їжі – читала новини. І тут бачу, що в стрічці новин на мене дивиться обличчя брата. Спочатку не повірила, перечитувала кілька разів. Але новина поширювалася”
“Зателефонувала матері, почала говорити з нею, але про Мар’яна нічого не казала. Запитала про нього, але мама нічого ще не знала. Проте потім звістка підтвердилася.
Поговоривши зі мною, Галя вийшла і в кімнату зайшла мати Мар’яна. Важка доля жінки, яка тратила юного сина на війні. Важка доля матері, яка не бачить, як її син привозить до неї онуків. Проте вона змушена приходити до нього на могилу. І весь цей нестерпний біль, відображається в її очах.
“Я говорила з ним за день до загибелі. Він обіцяв мені, що скоро повернеться. Мені дуже хотілося на той момент, щоб він встав на чергу за закордонним паспортом. Мар’ян повернувся, але уже не живий, – каже Дарія Несторівна.
Він мені не розказував, що воює. Ніколи не говорив про бої. Постійно казав, що тренує дітей.
Я бачила його в останнє – 3 лютого 2018 року. Ми поговорили з ним, він повідомив, що не поїде нікуди. Наступного дня, я вийшла з дому, а він втік на війну”.
Вона встигла ще розказати, як Мар’ян змусив свою подругу повірити в себе і зробити операцію. Завдяки цьому, дівчина жива і здорова.
Коли готувався цей матеріал, я встиг ще поговорити з другом Мар’яна і побратимом – Кадетом. Який був з ним на посту у цей злощасний ранок.
“Носити найважчі дерева – це Мар’ян. Копати найдовше – це Мар’ян, стріляти – Це Мар’ян. Він був ідейним, відповідальним. Таких мало тепер. Про нього можна згадувати вічно, але словами нам його не повернути. Тільки Перемогою над московським агресором, ми увіковічнимо його подвиг. Вічна пам’ять, друже!”
Шукайте деталі в групі Facebook