Волею долі я опинилася в обласній лікарні. Нещасна і змучена прямувала на медсестринський пост, дізнатися в якій палаті мені належить провести кілька болісних днів. Біля однієї з палат стояла худенька невисока жінка в яскравому красивому халаті, її світле фарбоване волосся, укладене в акуратну високу зачіску і обличчя з яскравим макіяжем, мимоволі привернули мою увагу. Вона виглядала як якесь чужорідне тіло на тлі непоказних лікарняних стін і блідих пацієнтів, які стомлено бродять по коридору.
Проходячи повз жінку, я подумала: «Чекає когось, чи що? Намарафетилась, як»
Дізнавшись у медсестри номер палати, вирушила шукати місце проживання. Мене чекала палата, біля якої бачила яскраву жінку. Зараз її не було на посаді.
Увійшовши в палату, я відразу побачила її. Вона сиділа на ліжку, а навколо скупчилися жінки, про щось розмовляючи з нею. Привітавшись, я почала обживатися на ліжку, що стало моєю особистою «кімнатою» на кілька лікарняних днів.
Дивно, в звичайному житті для комфорту нам потрібно безліч різних речей і особистий простір, але потрапляючи в лікарню, задовольняємося ліжком і тумбочкою і, як не дивно, швидко обживаємося.
Зайнята думками про свою недугу, шкодуючи себе, я з неприязню поглядала в бік розмальована дами, дивуючись її бажанням залучати до себе увагу в цій обителі стpaждань.
Хвилин через десять двері палати відчинилися, увійшла медсестра, тримаючи в руках лікарняну сорочку яскравого зеленого кольору.
– Пора! – підійшовши до яскравої блондинці, вимовила вона, віддаючи їй сорочку.
Блондинка, охнувши, притиснула руки до нафарбованих роті.
– Тримайся, Лєночка! Все буде добре! – взялися підтримувати її сусідки по палаті.
Лєна швидко скинула з себе халат, накинула зелену сорочку. Дві медсестри викотили в палату каталку, поклали на неї жінку і, легко маневруючи громіздкою технікою, пішли.
Забувши про свої переживання, я з хвилюванням дивилася на зачинені двері.
– Відвезли Оленку, – прошепотіла жінка, що лежить на сусідньому ліжку.
– А що з нею? – пошепки запитала я.
– Нирку видаляти повезли.
Мої очі, кілька днів примружені від постійної ниркової коліки, відчинилися.
– Нирку?
– Так, – зітхнувши, ствердно відповіла жінка, – збирала яблука, захотіла дістати ті, що високо на дереві, забралася на нього, не втрималася, впала на землю, вдарилася дуже. Кілька днів у своєму місті в лікарні лежала, два дні тому привезли сюди, зовсім погана була. Лікарі сказали, що ниpку не вдасться врятувати, треба видaляти. Боїться дуже, думає, що пoмpе. Вчора плакала весь день. Потім вийшла з палати. Думали все: куди пішла?
Виявляється, до лікаря ходила, вмовила, щоб дозволив нафарбованою в опеpaційній з’явитися. Дозволив ось. Хоча заборонено адже. Це її трохи заспокоїло. Розумієте, боїться, що помpe, але ще більше боїться, що негарна буде лежати, коли з нею прощатися будуть. Вранці, як прокинулася, почала марафет наводити: причесалася, нафарбувалася. Ми її, як могли, підтримували.
– Ну і ну! – тільки й змогла відповісти я, мимоволі засоромившись свого горя, і дивуючись силі цієї тендітної жінки.
Минуло виснажливих дві години. Нарешті двері палати розкрилася і каталку, з Оленою, підкотили до її ліжка. Швидко і вміло переклавши жінку на ліжко, медсестри пішли, попередньо попередивши всіх, щоб води не давали, а тільки губи змочували.
Хвилин двадцять Лена лежала тихо, навіть безтурботно. Вона була схожа на королеву. Копиця світлого фарбованого волосся, зібраних у високу зачіску, густі нафарбовані чорні вії, легкий рум’янець, яскраві губи створили диво. Вона не була схожа на людину, яка щойно втратила нирку. Здавалося, спить жінка, яка повернулася з банкету.
Несподівано мені в голову прийшла думка: «А якби з нею трапилося непоправне, вона дійсно виглядала б красунею в той жaxливий час». А потім відвідала мене друга думка: «Чи змогла б я думати про красу в подібній ситуації?» Знаючи себе, думаю, що ні. Хоча завжди наводжу себе в порядок, якщо доводиться вийти у двір винести сміття.
Прийшовши до тями, радіючи подарованій можливості жити, Лєна кілька днів тішила нас розповідями про своє нелегку, навіть важку жіночу долю. Розповіді Олени, розповідають про сумні, невеселі події її буття, були пронизані тонким гумором і самоіронією, змушували нас голосно сміятися, забувши про проблеми і печалі.
Минуло кілька років з тих пір. Я не пам’ятаю сусідок по палаті. Пам’ятаю тільки Олену.
Шукайте деталі в групі Facebook